Дара Корній - Зворотний бік світів

Краєвид довкола змінився. Ліворуч відкривалося плесо річки. Стохід тут був повноводим та дуже спокійним. По ньому плавали дикі качки різних мастей, і чорні лебеді, і білі лебеді. Мирослад рухався неквапно, але не настільки, щоб можна було ненадовго зупинитись та помилуватися краєвидами.

І враз Миросладова дорога повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке вологе безмежжя, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Праворуч бобри щось там будують. Чап-чалап — ліворуч неймовірно красиві та граційні трясогузки… Остап тепер розумів, чому Мирослад наполягав на мовчанці: він хотів, щоб вони менше марнували сили на розмови і змогли швидше увійти у його світ. Бо слова майже завжди недоречні, коли мусить говорити серце.

Свій дух мають і ліси, і води, і небо. І власну мову теж. Так казала Птаха. Остап уважно слухав мову світу неврів. Вона була геть іншою. Не такою, як у Яровороті, не такою, як у тих світах, де він уже побував. Він слухав мелодію свого серця, яке билося в грудях не сполоханою пташкою, а радісно, майже щасливо тріпотіло. Він нарешті був удома. Він не відчував таких емоцій ніколи, навіть коли закохався. Бо це було цілком інше почування. Навернення до себе, справжнього. У світі Замерзлого Сонця його серце перетворювалося на замерзлий світ його матері, майже зупинялося. А тут… Це був рай, його батьківщина, його рідна земля. ЙОГО.

І Остап заплакав. Він повернувся додому. Сльози котилися його лицем, і тільки сонце могло бачити ті сльози. Тільки Дажбог міг витерти їх. Але він не поспішав цього робити. Деякі сльози мусять бути виплаканими, щоб серце мало змогу відкритися. Остап відчув, як з очей, з вух, з його чола, з усього його тіла сповзає додолу якась дивна млість та полуда. Почувався наядою, котра скидала одежу для того, щоб перетворитися з підводного нещасного непривабливого хробачка на прекрасне летюче створіння. Скільки таких одеж йому доведеться скинути? Але твердо тепер був переконаний — він удома і він, не вагаючись, це робитиме, бо тут не судитимуть, а допомагатимуть, не сміятимуться, а підбадьорять, не знущатимуться з помилок, а покажуть, як виправити. Добре, що ані Мирослад, котрий йшов попереду, і Остап бачив тільки його потилицю, ані Дуж, який гучно сопів за спиною та був зайнятий власними невеселими думками, не бачать його сліз. Це сльози очищення, і вони не для огляду.

Справа від стежки розгорталося розцяцьковане білими лілеями плесо. Остап посміхнувся. Можливо, тут оступилася Птаха та ледве не втонула в болоті. І це мало змінити її, зробити ліпшою. Якщо не найліпшою. Бо ця стежина життя, якою веде їх Мирослад, не проста. Ти її не запам’ятаєш, вона змінює час від часу свій напрямок. Її потрібно відчувати, як усе в цьому світі. Зрештою, як усе у всіх світах. Відчувати серцем. Остап ще не вмів. Знання відкривалося йому, але знання — це ще не все. Мало знати, потрібно вміти. І він цього прагнув усією душею. Тепер знав — він нічим не гірший від Мальви. Він їй рівня. Він один з них. З безсмертних.

Раптом за спиною натужно та жалісливо завив Дуж. Остап обернувся та обімлів. Дуж, з виряченими очима і зі страшним переляком у них, стояв непорушно і гидливо морщився. Усі його видимі частини тіла були рясно вкриті п’явками. П’явки були навіть у вухах. Масні, розкішні, чорні.

— Е-е-е-е-е, — Дуж гидливо скидав їх рукою додолу, натомість на місці тих, котрі падали у воду, дивним чином з’являлися нові.

— Ану припини, довбню, махати руками. Не кричи і не ворушись, а то вони тебе з’їдять, — обізвався Мирослад. Остап не озирався на його голос, однак почув у ньому іронічні нотки. Той жартував. Дуж Миросладу геть не подобався. А Остап усе більше й більше жалів хлопця.

— Хм, уперше таке бачу, — вів далі Мирослад. — Дивина та й годі. Досі ніхто з моїх учнів не мав такої шаленої прихильності п’явок. Вони від плавнів за нами женуться. Сміхота. Тут, на сонці, вони просто не водяться. П’явки чомусь вважають тебе, Дуже, ворогом. Ти для них жертва. А знаєте, хлопці, які вони цікаві та унікальні? П’явки можуть довго переслідувати свою жертву за запахом. Саме завдяки такому заохоченню п’явки можуть обходитися без їжі майже шість місяців. Присутність ворога стимулює їх до виживання.

Мирослад спритно обійшов Остапа і зовсім не провалився під воду. За мить опинився біля Дужа. Зірвав з-під його ока дуже масну п’явку та майже радісно повідомив:

— Рот п’явки має три щелепи і триста зубів, які з легкістю впиваються в шкіру, а завдяки еластичній будові свого тіла під час їди п’явка здатна збільшуватися в розмірі аж уп’ятеро. Взагалі-то, хлопаки, п’явка — ненажерливий хижак. І харчується, крім крові Дужа, різноманітними дрібними тваринами: молюсками, личинками комах, хробаками, мальками риб, пуголовками. П’явка розмножується у віці трьох років. Запліднені яйця вона відкладає десь приблизно у вісім коконів, у кожному з яких міститься близько тридцяти яєць. Кокони поміщаються у вологу землю біля води. Зародки розвиваються в коконах протягом тридцяти днів і залишають їх уже цілком сформованими. Ти таки їм гарно смакуєш, Дуже!