Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

Решту вихідних дув гострий східний штормовий вітер. Я сидів удома і носа на вулицю не висовував. Знав, що море тяжко битиметься об пляж. Я турбувався, чи старий з родиною зуміли повернутися. Добре б зробили, зоставшись у Понті в друзів, якщо тільки вони мали там друзів.

Вітер вщух щойно у вівторок, і я тоді знову пішов на пляж. Всюди морські водорості, плавник, смола, мастило. Завше так буває після східного шторму. Я глянув на озеро, в бік халабуди старого і побачив його з місіс на краю озера. І жодного знаку молоді.

Я подумав, що це якось дивно і чекав поблизу їхньої появи. Але їх не було. Я обійшов озеро, — там з протилежного боку добре видно їхні володіння, — і навіть витяг свою стару підзорку, щоб краще роздивитися. Дітей ніде не було. Старий коло чогось там порався, не надто прикладаючи сили, як це він зазвичай, коли не рибалив, а місіс прилаштувалася погрітися на сонечку. Цьому могло бути лише одне пояснення. Вони залишили дітей у Понті в друзів. На канікули абощо.

Зізнаюся, що мені одлягло від серця. Одну страшну мить я думав, що, можливо, вони подалися додому того суботнього вечора, їх застала буря; ну і — старий з місіс благополучно повернулися, а діти ні. Хоча такого не могло бути. Я б почув. Хтось щось би розповів. Не міг би старий звичайно собі безтурботно байдикувати, а місіс вигріватися на сонці. Ні, неможливо. Вони залишили дітей у друзів. Чи, можливо, дівчата з Хло’ вирушили вглиб країни, щоб урешті знайти собі роботу.

Хай там як, без них усе спорожніло. Я засумував. Досі вже звик бачити їх поблизу, Цятку та інших. Я мав дивне відчуття, що вони пішли звідси назавше. Дурниця, правда? Себто, як на здоровий глузд. Був старий, його місіс, четверо молодих, а я зблизька спостерігав, як вони росли, і от тепер вони пішли без жодної видимої причини.

Якби ж я знав бодай два слова його мовою, щоб озватися по-сусідськи: «Бачу, ви з місіс зосталися самі. Сподіваюся, нічого не трапилося?»

Але з цього не було б жодного толку. Він глянув би на мене тими своїми дивними очима і послав під три чорти.

Дівчат я вже ніколи не бачив. Ні, жодного разу. Вони не повернулися. Якось я вирішив було, що побачив Цятку — в гирлі з друзями, — але не був цього певен. Якщо це й була вона, то виросла і геть змінилася. Скажу вам, що я з цього приводу думаю. Старий з місіс навмисне взяли їх із собою в ті вихідні, — щоб залишити зі знайомими, або ж звеліли їм відтепер покладатися лише на себе.

Знаю, що це звучить жорстоко, ви б такого не зробили з власним сином чи донькою, але ж не забудьте, що старий був твердий як кремінь і жодним законам не корився. Не сумніваюся, — він думав, що так буде краще, і, якби ж я напевне знав, що трапилося з дівчатами, особливо з Цяткою, я б не переймався.

А от за кого я переймався, то це за Хло’. Річ у тім, що Хло’ був достатньо дурним, аби повернутися. Десь через три тижні після тої останньої суботи. Я саме йшов не своїм звичним шляхом, а лісом аж до озера, вздовж струмка, що впадає в нього згори. Обійшов озеро болотом із північного боку, тримаючись на відстані від володінь старого, і перше, що побачив — це Хло’.

Він нічого не робив, просто стояв на болоті. Виглядав приголомшеним. Був надто далеко від мене, щоб я міг до нього озватися, — та мені й відваги забракло. Але я спостерігав, як він стояв на свій неотесаний, незграбний манір. Я бачив, що він дивиться на дальній кінець озера. В бік старого.

Старий і місіс зовсім не помітили Хло’. Були собі поблизу пляжу, на дощатому містку, виходили рибалити чи поверталися. І от раптом Хло’ з його приголомшеним дурним обличчям, не просто дурним — переляканим.

Я хотів спитати: «Що трапилося?», але не знав, як сказати. Стояв там, як і Хло’, дивлячись у бік старого.

Тоді трапилося те, чого ми обидва мусили боятися.

Старий підняв голову і побачив Хло’.

Либонь, він сказав щось місіс, бо вона й не ворухнулася, зосталася там, де була, на містку, але старий обернувся, мов спалах блискавки, і попрямував на той озера, до боліт, до Хло’. Виглядав жахливо. Ніколи цього не забуду. Ця чудова голова, якою я завше захоплювався, була мов утілення гніву та злоби, і він проклинав Хло’, підступивши. Кажу вам, — я це чув.

Хло’, розгублений і переляканий, безпорадно шукав сховку від нього. Але жодного сховку не було. Лише рідкий очерет, що ріс поруч із болотом. Та сердега був настільки дурним, — пішов туди, прикуцьнув і вважав себе в безпеці, — страховинне видовище.

Я вже зібрав усю свою відвагу, щоб утрутитися, коли старий раптом різко зупинився посеред шляху, став на місці, а тоді, все ще кленучи і бурмочучи, обернувся і рушив до мостика. Хло’ дивився на нього з-за своєї очеретяної завіси, а тоді, бідолашний дурник, знову вийшов на болото, як на мене, з думкою пробитися додому.