Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

Були дві речі, які він міг би зробити. Перше — відпочити, і йому, і дружині й дітям, нехай би вони перехопили стільки сну, скільки вдасться, до передранкових годин. Друге — вийти на вулицю, глянути, як справи на фермі, перевірити, чи працює там телефон, чи не могли б вони довідатися новин з комутатора.

Тихо покликав дружину, яка щойно вклала дітей. Вона пройшла півдороги вгору сходами і він зашепотів до неї.

— Не підеш, — одразу відповіла вона, — не підеш і не залишиш мене з дітьми саму. Я цього не витримаю.

В її голосі наростала істерика. Він утихомирив, заспокоїв її.

— Гаразд, — сказав він, — усе гаразд. Почекаю до ранку. А тоді послухаємо новини о сьомій. Але вранці, коли настане відплив, я спробую дістатися ферми. Там нам можуть дати хліба, картоплі, ще молока.

Його думка знову запрацювала, плануючи, як уникнути непередбачуваного. Звичайно ж, вони цього вечора не доїли худобу. Корови, напевне, стоять біля воріт, чекаючи на подвір’ї, а господарі сиділи всередині, за забитими вікнами, як вони тут у котеджі. Звісно, якщо в них був час удатися до таких заходів безпеки. Згадав про фермера, Трігга, як той усміхався йому з автівки. Не було жодної стрілецької вечоринки, не цього вечора.

Діти спали. Дружина, все ще одягнена, сиділа на матраці. Дивилася на нього неспокійними очима.

— Що ти збираєшся робити? — прошепотіла вона.

Він похитав головою, — мовчи! Легко, крадькома, відкрив задні двері і виглянув назовні.

Темно, хоч в око стрель. Вітер дув сильніше, ніж досі, регулярними крижаними поривами з моря. Вдарився об щось ногою на першому ж кроці за дверима. Все було завалено птахами. Всюди мертві птахи. Під вікнами, біля стін. Самогубці, смертники, що, кидаючись униз, зламали собі в’язи. Де б він не подивився — всюди мертві птахи. Жодного сліду живих. Живі з відпливом відлетіли вглиб моря. Чайки мали б гойдатися на хвилях, як вони це робили опівдні.

Там далеко, де два дні тому працював трактор, щось горіло. Один із розбитих літаків, рознесений вітром вогонь перекинувся на скирту.

Глянув на пташині тільця і подумав, що коли їх поскладати одне на одне на підвіконні, то це буде додатковим захистом від наступної атаки. Може, невеликим, а все ж. Тіла треба буде роздряпати, розклювати і відтягти вбік, перш ніж живі птахи знайдуть точку опори і накинуться на шибки. Напотемки взявся за роботу. Трясця, як же неприємно до них торкатися. Тіла були ще теплими і кривавили. Пір’я злиплося від крові. Він відчув, як його шлунок підступає до горла, але далі працював. Похмуро зауважив, що всі шибки побиті. Лише дошки не дали птахам увірватися. Він заткнув діри у шибках скривавленими тільцями птахів.

Закінчивши, повернувся в будинок. Забарикадував двері до кухні, забезпечив подвійно. Зняв бинти, цього разу клейкі від пташиної крові, а не з його власних порізів, та наклав свіжий пластир.

Жінка приготувала йому какао і він жадібно випив. Дуже втомився.

— Все гаразд, — сказав він, посміхаючись, — не бійся. Проб’ємся.

Ліг на матрац і заплющив очі. Одразу ж заснув. Сон його був неспокійним, бо все йому снувалася думка, наче він щось забув. Пропустив якусь справу, що її конче слід було зробити. Якийсь захист — він добре про нього знав, але забув і уві сні не міг згадати назви. Це було якось пов’язано з палаючим літаком та скиртою на пагорбі. А все ж не сам прокинувся. Це дружина врешті його розбудила, торсаючи за плече.

— Вже почали, — хлипала вона, — всю цю годину. Я не можу їх слухати сама. І чимось тхне, чимось горілим.

Тоді він згадав. Забув докласти до вогню. Він ледве тлів. Нат устав і швидко засвітив лампу. Стукали у вікна й двері, але не це привернуло його увагу. Тхнуло смаленим пір’ям. Запах заповнив кухню. Він одразу ж зрозумів, що це. Птахи пробралися крізь димар, протискаючись вниз, до кухні.

Схопив щіпки, папір, поклав їх на тліюче вугілля і потягся до банки з гасом.

— Відійди, — гукнув він дружині, — мусимо ризикнути.

Вилив гас у вогонь. Полум’я з ревом шугнуло димарем угору. До плити впали обгорілі, почорнілі трупи птахів.

Діти прокинулися з плачем.

— Що таке? — питала Джилл. — Що трапилося?

Нату ніколи було відповідати. Вигрібав тушки з димаря, виволікаючи їх на підлогу. Полум’я все ще ревло і залишалася небезпека займання димаря, але він мусив. Вогонь відігнав би живих птахів від димаря на даху. Але з нижнім коліном недобре. Воно геть забите тліючими безвладними тілами птахів, спійманих у вогненну пастку. Майже не зважав на стукіт у вікна й двері; хай вони б’ють крилами, ламають дзьоби, гинуть, намагаючись проламати собі вхід до його дому. Не вламаються. Подякував Богу за їхній старий котедж із маленькими вікнами та товстими стінами. Йому не подобалися нові муніципальні будинки. Хай небеса охороняють тих у нових муніципальних будинках.