Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

Перелічувалися різні інциденти, знову заявили, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторили попередження домовласникам. Голос диктора був рівним і ґречним. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як спланований кимось відбірний жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке у темряві змагатися зі зграєю птахів. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, наче ввечері після виборів. Люди юрмитимуться, крик і сміх, випивка. «Приходьте, подивимося на птахів!»

Нат вимкнув радіо. Встав і зайнявся кухонними вікнами. Дружина дивилася на нього, малий Джоні ходив за нею хвостиком.

— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо ці дошки.

— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Я не хочу ризикувати.

— От що їм треба зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.

— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?

— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.

— Так, — промовив Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?

— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.

Нат подумав, що «вони», ані хиби, у цей самий час обдумують проблему, але, незалежно від того, що «вони» вирішать для Лондона та великих міст, тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить подбати про свій дім.

— А як у нас із їжею?

— Нате, ну що ще?

— Не сперечайся. То що там у тебе в коморі?

— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома сирих продуктів, псуються. Різник не обізветься до післязавтра. Але я можу щось привезти, коли виберуся завтра.

Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра вибратися до міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.

— А пекар?

— Теж завтра прийде.

Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.

— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини, сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.

— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.

Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра, — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…

Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, вже було темно, мов увечері, небо виглядало похмурим, важким, безбарвним наче сіль. Він чув, як розлючене море барабанить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер закриті, але це не море привернуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, кружляли, піднімалися, падали, намагаючись пересилити вітер.

Нат повернувся. Побіг доріжкою назад до котеджу.

— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.

— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.

— Тримай Джоні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.

— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.

— Нічого. Роби, що я тобі кажу.

Заглянув до комірчини із інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.

Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову оглянувся через плече.

Чайки знялися вище, їх кола все ширшали, величезні загони заповнили небо.

Він поспішав, хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.

Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв з пагорбів на поля. Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу видавалося плямою, тоді розширилось, поглибшало, розмазалося в хмару, хмара розділилася на п’ять частин, що посунули на північ, схід, південь і захід, — і це були зовсім не хмари. Це були птахи. Він бачив, як вони переміщаються в небі, частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. З їх швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глибину країни, їм нема жодного діла до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки, усі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших, але сьогодні пополудні у них була інша мета.