Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

— Ви доктор із долини? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.

Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.

— У нас тяжкохворий, — сказав він, — я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?

— Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?

Чоловік похитав головою.

— Ні, ні, тут у нас дітей нема.

Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.

— Це може допомогти, — сказав я, — спробуйте, якщо бажаєте.

Він покликав мене всередину.

— Будь ласка, дайте йому самі, — сказав він.

Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем помираючого родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися, обличчя виглядало як у тих, кому зосталися три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.

Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і посміхнувся. Це був Віктор…

— Дяка Богові, — сказав він.

Від зворушення мені відібрало мову. Побачив, як він підкликав чолов’ягу, що стояв окремо, та заговорив із ним на патуа. Либонь, сказав, що ми друзі, бо на обличчі чоловіка з’явилося якесь просвітління і він відійшов. Я далі стояв біля ліжка, тримаючи Вікторову руку в своїй.

— Як довго це з тобою? — спитав я нарешті.

— Майже п’ять днів, — сказав він. — Плеврит. У мене й раніше таке бувало. Але цього разу гірше. Старію.

Він знову посміхнувся і, хоча я здогадувався, що він безнадійно хворий, — він не дуже змінився. Це був той сам Віктор.

— А ти, схоже, процвітаєш, — сказав він, далі посміхаючись, — маєш усі лискучі ознаки успіху.

Я спитав його, чому він ніколи не писав і що з ним діялося впродовж цих двадцяти років.

— Плив за течією, — відповів він. — Наскільки розумію, ти робив те саме, тільки в інший спосіб. Покинувши Англію, я вже туди не повертався. Що це ти тримаєш?

Я показав йому пляшечку з аспірином.

— Боюся, що особливої користі тобі з нього не буде, — сказав я. — Найкраще, що я можу зробити для тебе, — це зостатися тут на ніч, а зранку попросити цього чоловіка і ще одного-двох, щоб допомогли мені знести тебе в долину.

Він похитав головою.

— Марна трата часу. Мені кінець. Я це знаю.

— Нісенітниці. Ти потребуєш лікаря, належного догляду. Тут це неможливо.

Я оглянув примітивну вітальню, темну й задушливу.

— Не думай про мене, — сказав він. — Є дехто важливіший.

— Хто?

— Анна, — сказав він, а потім, коли я нічого не відповів, бо не міг добрати слів, він додав:

— Знаєш, вона все ще тут, на Монте Веріта.

— Ти маєш на увазі, що вона далі в тому місці, замкнена, що вона ніколи його не покидала?

— Тому я й тут, — відповів Віктор. — Приїжджаю сюди щороку, з самого початку. Я ж писав і розповідав тобі про все, після війни? Цілий рік живу в маленькому рибальському порту, дуже ізольованому й тихому, і раз на дванадцять місяців приїжджаю сюди. Цього року запізнився через хворобу.

Це було неймовірним. Що це за існування всі ці роки, — без друзів, без інтересів, упродовж довгих місяців, аж доки не настане час цього безнадійного щорічного паломництва.

— Ти колись її бачив? — спитав я.

— Ніколи.

— Ви з нею листуєтесь?

— Щороку я приношу листа. Беру його з собою і залишаю під стіною, а наступного дня повертаюсь.

— Цей лист забирають?

— Завжди. А на його місці лежить кам’яна плитка з видряпаним написом. Ніколи не більше, ніж кілька слів. Я забираю камінь з собою. Тримаю їх усі внизу на узбережжі, там, де живу.

Серце розривалося від його віри в неї, його багатолітньої вірності.

— Я намагався вивчити це, — сказав він, — цю релігію, віру. Вони дуже давні, ще дохристиянські. Існують старі книги, які натякають на них. Час від часу я щось таке розкопував, а ще розмовляв із людьми, вченими, які досліджували містицизм і древні обряди стародавньої Галлії та друїдів; між усіма гірськими народами досі є тісний зв’язок. І завжди, хоч би що я читав, наполегливо підкреслюється сила місяця та певність, що послідовники цієї віри завжди залишаються молодими і прекрасними.