Микола Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— З якого села?

— Дальні Ворота.

— Нічого незвичайного за останні дні в селі не відбувалося? — втрутився в розмову Атавхаї.

— Я не знаю, — заїкаючись, відповів лісничий, намагаючись відсунутися подалі від демона. — Я останні три дні був тут. Ми готували полювання його величності короля.

— Зрозуміло. Як далеко село? — знову запитав Ластерк.

— Через ліс не дуже далеко. А по дорозі кілометрів десять-п’ятнадцять буде, — відповів той.

— Гаразд, тут нам більше дізнатися нічого не вийде, — підсумував Атавхаї.—Ластерку, вантажте трупи і поїхали в село. Може, там вдасться більше дізнатися. Ніку, Касталатусе і ти, Веселе, пішли в фургон. Часу не можна втрачати.

У Дальні Ворота вони домчалися за півгодини. Зупинилися біля єдиного в селі придорожнього трактиру, який одночасно служив і готелем. Коли відчинилися двері їх карети, Нік мало не вивалився назовні. Чи то візник боявся гніву демона, чи то хотів догодити, але поспішав він сильно, про що невдовзі пошкодували всі, крім Атавхаї. Вхопившись за дві величезні скоби з боків карети, він тільки посміювався над літаючими всередині учнями і професором Веселом. Ніякі м’які пристосування не допомогли Ніку. Дивом вдалося уникнути більш серйозних травм, але десятком синців та шишок обзавелися всі. Вершникам командера Ластерка насилу вдалося наздогнати візок із магами. Але зате вони не стримували сміх, коли побачили мандрівників, що вивалювалися назовні.

— Атавхаї, я з професором і Ластерком сходжу в таверну, порозпитую про нашого мага, — ледве стримуючи бажання придушити візника, видавив із себе Нік. — Ти поки почекай нас тут. Не варто так відразу лякати всіх місцевих.

— Добре, — погодився демон. — Але як будуть мовчати або брехати — кличте. Я їм швидко язики порозв’язую.

Таверна була схожа на ту, яку Нік вже бачив по дорозі в Школу, і саме так її описували письменники в земних книгах. Невеликий зал, з рядами столів по обидва боки, що закінчується стійкою, за якою стояв дебелий господар та стежив за роботою офіціанток. Не дивлячись на те, що час був вже не для сніданку, але ще й не обідній, в таверні вже сиділи з десяток відвідувачів, а деякі були добряче п’яними та створювали чимало шуму. Розслідувачі одразу попрямували до господаря, чим тільки налякали і збентежили його.

— Я командер Ластерк з Оера, — одразу офіційно представився командер, чим ще більше налякав бідного господаря. — Ми тут з приводу розслідування однієї важливої справи. Нам потрібно поставити вам кілька запитань. Є де поговорити, а то тут занадто багато людей і шуму?

— Так більше й ніде. На кухні мало місця і так само галасливо, в коморі ми не помістімося, — відповів господар та, виглянувши у зал, закричав на відвідувачів: — Ану тихо! Чого ви такий гамір влаштували? Зараз вижену всіх!

— Зачекайте, — зупинив всіх професор Весел. — Не треба нікуди йти. Давайте сядемо за другий стіл з правого боку.

— Ви щось відчули, Магістре? — запитав учень.

— Поки нічого конкретного. Невеликий магічний слід. Мені треба його вивчити. А ви з Ластерком тим часом розпитайте господаря.

— Добре, давайте займемо цей стіл, — скомандував Ластерк.

— Може, панове чогось бажають випити або поїсти? — запобігливо запитав переляканий господар. Він все ще не розумів, що знадобилося від нього таким важливим і серйозним гостям зі столиці.

— Ні, нічого не треба. У нас мало часу, — відмовився за всіх командер.

Вони сіли за стіл. Весел всівся на певне місце, закрив очі й почав шепотіти заклинання, чим ще дужче налякав бідного господаря. Ластерк і Нік сіли навпроти нього. Настала невелика пауза. Командер забарився, не знаючи, що запитати у господаря. Але в результаті зміг видавити з себе запитання.

— Скажіть чи було щось незвичайне за останні пару днів у вас в селі?

— Та ні все як завжди. Нічого особливого, — відповів той.

Знову настала пауза, тому Нік вирішив взяти ініціативу в свої руки. Він уже визначив для себе, про що варто було розпитати власника таверни.

— Скажіть, ваша таверна єдина в селі чи є ще заїжджі двори?

— Ні, більше немає. Моя таверна одна.

— Добре. Тоді згадайте, чи жив у вас останнім часом який-небудь маг? — продовжував розпитувати учень.

— Я не можу стверджувати точно, але мені здалося, що був один маг. Він, правда, не представився магом, та й одяг був на ньому не як у всіх магів, але поводився він, як маг. Та ще весь час на руках у нього були кільця і браслети, як у жінки. Я й подумав, що він маг.