Эрин Хантер - Вогонь і крига

— Орляколапа? — примруживши очі, нявкнула Синьозірка. — Хоч там і потрібно перетинати Громошлях?

— Я був єдиний вояк у таборі. Більше нікого було послати.

Синьозірка кивнула, занепокоєння в її очах змінилося розумінням.

— Ти не хотів залишати табір незахищеним? — нявкнула вона. — Ти добре впорався, Вогнесерде. Думаю, Зорелом таки намагався повиманювати з табору всіх наших вояків. Ми також знайшли кістки.

— Сіросмуг мені розповів, — Вогнесерд роззирнувся, виглядаючи друга, але той уже зник.

— Пошли Жовтоіклу до мене, коли вона закінчить із Зореломом, — наказала Синьозірка.

Її насторожив тупіт лап у папоротяному тунелі. На терен вибіг Тигрокіготь, за ним — Білошторм і решта групи. Вогнесерд тягнув шию, роздивляючись вояків, аж поки ген позаду не побачив Орляколапа. Молодий новак, здається, був виснажений, але неушкоджений. Вогнесерд тихенько зітхнув із полегшенням.

— Орляколап наздогнав вас до того, як ви знайшли патруль? — пильно дивлячись на воєводу, запитала Синьозірка.

— Ми навіть не зайшли на їхні угіддя, — відповів Тигрокіготь. — Саме збиралися переходити Громошлях, — він примружив очі. — Це Кігтеморда там закопували?

Синьозірка кивнула.

— Тоді Орляколап правду казав, — нявкнув воєвода. — Зорелом дійсно збирався напасти на табір. Він також мертвий?

— Ні. Про нього піклується Жовтоікла.

— Не може бути! — вигукнула Мишошубка, перезирнувшись із Вітрогоном.

Тигрокіготь спохмурнів.

— Піклується про нього? — форкнув він. — Та його ж вбити треба, а не гаяти часу на лікування!

— Ми це обговоримо, коли я побалакаю з Жовтоіклою, — спокійно нявкнула провідниця.

— Можемо обговорити це просто зараз, Синьозірко, — Жовтоікла вийшла на терен, виснажено понуривши голову.

— Ти залишила Зорелома самого? — прогарчав Тигрокіготь, блиснувши своїми бурштиновими очима.

Жовтоікла підвела голову і глянула на темного вояка.

— Його вартує Порохолап. Я дала йому макового насіння, тож він спить. Зорелом осліп, Тигрокігтю. Він не намагатиметься втекти. У лісі він помре за якийсь тиждень, якщо тільки лисиця чи зграя ворон не прикінчать його раніше.

— Тоді все ще простіше, — форкнув Тигрокіготь. — Нам не доведеться його вбивати. Хай ліс сам із ним розбереться.

Жовтоікла повернулася до Синьозірки.

— Не можна допустити, щоб він помер, — нявкнула вона.

— Чому ні?

Вогнесерд, затамувавши подих, спостерігав, як провідниця по черзі переводить погляд із Жовтоіклої на Тигрокігтя і назад. Цікаво, чи медикицька збирається сказати Синьозірці, що Зорелом — її син.

— Якщо це допустимо, тоді ми не кращі за нього, — спокійно відповіла Жовтоікла.

Тигрокіготь розлютовано махнув хвостом.

— А ти що думаєш, Білошторме? — нявкнула Синьозірка, перш ніж Тигрокіготь встиг розтулити рота.

— Він буде тягарем для Клану, його треба буде доглядати, — замислено відповів Білошторм. — Але Жовтоікла таки має рацію: чи ми його виженемо в ліс, чи холоднокровно вб’ємо, Зоряний Клан усе одно знатиме, що ми опустилися так само низько, як він.

Наперед вийшла Одноока.

— Синьозірко, — хрипко нявкнула вона. — Колись, бувало, ми по кілька повень тримали у себе в’язнів. Можемо і зараз так зробити.

Вогнесерд пригадав, що сама Жовтоікла була ув’язненою, коли тільки потрапила до табору. Він чекав, що медикицька нагадає про це Синьозірці, але вона мовчала.

— То ти справді плануєш утримувати волоцюгу в таборі? — заговорив Тигрокіготь до провідниці, його очі знову сяйнули люттю.

Вогнесерд скрушно збагнув, що не може не погодитись із воєводою. Йому була огидна сама думка про те, щоб убити Зорелома, — він краще за будь-кого знав, ким цей кіт доводиться Жовтоіклій. Але Зорелом був підступним ворогом, хай навіть сліпим. Утримувати його в таборі складно і небезпечно для всього Клану.

— Він справді сліпий? — запитала Синьозірка у Жовтоіклої.

— Так, справді.

— Інші поранення є?

Цього разу відповів Вогнесерд.

— Я доволі сильно його подряпав, — визнав він.

Тоді одразу ж глянув на Жовтоіклу і полегшено зітхнув, коли побачив, як стара кицька ледь схилила голову. Вона пробачила його за те, що він покалічив її сина.

— Скільки часу вони гоїтимуться? — запитала Синьозірка.

— Приблизно повню, — відповіла Жовтоікла.

— Доти можеш його доглядати. Після того ми знову обговоримо майбутнє цього негідника. Відсьогодні його називатимуть Хвостоломом, а не Зореломом. Не нам забирати в нього подаровані Зоряним Кланом життя, але цей кіт більше не провідник.