Бекс Хоґан - Острови шторму та смутку. Гадюка

Прощання завершено, і королівський почет відправляється. Рен підіймає якір, і невдовзі корабель Принца — лише цятка на горизонті; його вогні поблискують у темряві. Наша палуба не освітлюється жодними ліхтарями; «Діва» ж бо — невидимий хижак. Батько замикається у своїй каюті, від нього — жодного слова, жодного пояснення, вибачення чи подяки. Утім я нічого такого і не чекала.

Настає мить, коли моя присутність більше не вимагається, і я прямую у свій куточок; зап’ясток пече не менше, аніж батькова зрада. Лише на самоті, подалі від пильних очей, починаю пришвидшено дихати; здається, мене охоплює паніка. Не знаю, як точно назвати ці шалені хвилі, що одна за одною накочуюються на мене, але скоро я усвідомлюю, що насправді це не паніка. Я буквально закипаю від люті. Я настільки сердита, що от-от захлинуся нею. Роками тамована лють прориває греблю і затоплює мене.

Нестерпно хочеться звільнитися від цієї дурнуватої сукні, тож просто розриваю її голіруч; виявляється, зняти це все зі себе так само складно, як і одягнути. Вже у натільній білизні дістаю свого ножа та із криком, сповненим люті, жбурляю у стіну. Вістря влучає у центр невеличкого клаптика тканини, що застряг був у дерев’яній планці — лише тоді мій настрій поліпшується.

Я посміхаюся сама собі. Роки цілеспрямованих тренувань дали свої плоди — і вже немає мішені, куди я б не поцілила із винятковою точністю. Якраз про це батько навіть не здогадується.

Підходжу і витягую ножа зі стіни, тоді роблю другу спробу, цього разу із заплющеними очима. Знову, знов і знов спрямовую кинджал у стіну, і лезо щоразу потрапляє у ціль. Принаймні на мить відчуття вдоволення переважує всі мої тривоги. Коли настала пізня година, лють стихла, але тіло втомилося.

Єдине, чого я хочу — це поговорити з батьком. Як же кортить увірватися в його каюту, сказати все, що думаю про його рішення одружити мене, не обмовившись про це ані словом, вимагати свободи вибирати самостійно. Однак я цього не роблю, бо добре пам’ятаю останній раз, коли я відкрито висловила свої думки, чим підважила батькові цілі на майбутнє.

Мені було тринадцять і мені остогиділа «Діва», мовби якась пастка. Хоч я усе своє життя палко бажала зійти на сушу, батько чітко мені пояснив, що це — погана ідея, адже, мовляв, його ворогів не злічити. За цей час мені лише двічі дозволили торкнутися ногою землі: двічі я побувала на Першому Острові і впродовж цих двох візитів мене оточували щільні стіни супроводу. Коли ми наближалися до Четвертого Острова, щоб виконати деякі доручення Короля, мені раптом сяйнула шалена думка, що батько рахується зі мною. Як би там не було, я ж його спадкоємиця! Рука об руку із жагою до влади (і, правду кажучи, уваги) я покрокувала до батька і спитала: «Чому мені заборонено вільно мандрувати Островами?» Я не мала б плекати жодних ілюзій стосовно батькових подальших дій (кому, як не мені, знати його вдачу), я явно напрошувалася на прочухан. Однак, я чомусь подумала: оскільки я — його донька, то суворе покарання мене не торкнеться, бо хіба можна по-справжньому скривдити свою любу донечку?

І я не помилилася. Натомість він наказав прив’язати до фок-щогли одного із наймолодших матросів — і Клів відшмагав його замість мене. Через мене той бідолаха отримав сорок батогів, що рвуть плоть на шматки; кожен удар мав нагадати мені, що варто прикусити свого язика, знати своє місце і поважати батька. Коли все скінчилося, моряк був ледь живий, а пошматована спина обернулася на криваве місиво. Хоч мене й відправили до себе, я прослизнула під палубою до кают екіпажу і знайшла цього чоловіка у ліжку; він лежав на животі і стогнав. Та коли я спробувала вибачитися, він вилаяв мене на чому світ стоїть, тож відтоді я точно знала, якої він про мене думки. Скоро він помер — але, дякувати Богові, не від тих ран, а виконуючи чергове доручення Короля. І хоч це мені й боліло, я все ж зітхнула з полегшенням, що більше не доведеться зносити його презирства.

Всі ці роки з моменту, коли за мною встановили суворий контроль, я вчуся тримати рот на замку, а думки — при собі. Я розумію, що було б намарно бігти зараз до батька і просити його змінити рішення.

Я перекочуюсь на гамаку обличчям до стіни. А може, все не так погано? Можливо, шлюб — якраз мій порятунок? Однак на цьому кораблі я, принаймні, розумію гру і знаю всі правила, щоб залишитися в живих. Якщо покину «Діву», це аж ніяк не завершить гри, лише змінить її. І як мені й надалі залишатися в безпеці?