Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

— Слава Богу! Правду ти кажеш! Хоч і завмер, але ще тепленький! — затарабанила далі Манюра, похапцем роздягаючи Рисочку і розтираючи його маленьке тільце долонями. Не знаючи навіщо, Острихій непомітно від Віногрони продовжив недороблену справу малого і напнув незриму завісу з тіні на все вікно.

— Не знау, кубонько. Може, йому шось тебленьке до ротика улити? Якесь молочко?

І професор Тронь, остаточно забуваючи, що він мужчина, і не вагаючись ані хвилини, витягнув з бюстоноші грудину мами Манюри і приклав її до ротика свого синочка.

Марко відразу відчув теплоту живого. Хоч цієї миті він ще перебував у потойбіччі й дослухався до загрозливих для нього і його мами жорстких голосів. Один хрипливий, замішаний на рештках фраз, другий басистий, як вихлип газу з болота. Третій взагалі мовчав. Хоч саме той, кому належав третій голос, знав про Рисочку і його маму більше, ніж власники перших двох голосів.

Утім, хлопчик дуже швидко перестав хвилюватися і віддав перевагу звичайному материнському молоку. Бо варто було Маркові зробити перший слабенький ковток, як за ним пішов другий і третій. А тоді хлопчик засмоктав з усієї сили, рожевіючи на виду, оживляючись, виходячи із заціпеніння і тривоги.

— От тепер — слава Богу! — зраділа серцем Манюра-Острихій, відчуваючи млость, неймовірне полегшення і радість від годування у всьому організмі. Лишень після цього вона звернула увагу на Стася, лице якого з циліндра перетворилося на циліндр із капшуком. Набряк на його верхній губі від смоктання крові контролером геть посинів і висів козирком, як грибний наріст на круглому стовбурі дерева.

І Острихій сам не спам'ятався, як сказав поблажливо, із почуттям милування до чолов'яги з губою-вареником і замурзаними щоками: — Який ти в мене, Винька, з біса розумний!

— А гиба ні? — трохи образився Віногрона, підозрюючи, що дружина з нього кепкує.

— Я й кажу, — усміхнулась ще прихильніше Манюра. Однак цю прихильність Стась зрозумів по-своєму.

— Ти дуремно мене уббражаєш, — сказав він, цідячи слова крізь синюшний набряк. — Я не готів, шоб ти до Браха ішла. Бач яку він б'явку тобі в голоуву босадиув…

До хати Манюри переднічної пори підкралися двоє: Цурупалок і Той. А з ними прискочив і пес Ґнорн. Світло у вікні Манюри немовби завмерло. Воно не струменилося і не падало снопом променів у двір, а наче зависало за великим прямокутним більмом у самому склі.

— Полуда яка-то! — прохопилося в Цурупалка від того, що побачив.

Одоробала застигли на місці, не знаючи, що його робити. Дивовижні й незчисленні кольори та відтінки, нюанси зафарблень, цвітасті переливи нуртували за більмом вікна, сірішали, тьмяніли, ставали геть чорними, як бездонні провалля, а потім знову стобарвно вибухали в його глибині.

— Хатній кінотеатр, чи що?.. Оце і є те, що красиво? — запитав, напружуючи всі свої мозкові борозенки, Той.

— Красиво, коли можеш щось розгледіти… У мине таке-во було, коли я пуганок наперся, — чухаючи довбешку, промимрив Цурупалок.

Тільки Ґнорн не пискнув, хоч і міг проникати поглядом крізь світло. Бо походив зі східноафриканських світлозорих першого ступеня ясності. Його пра-пра-пра… пращури були тими псами, що допомагали охороняти світлозорим жрецям таємниці єгипетських пірамід. Бо саме їх марно будували в давні віки світлозорі, як ворота-колóвороти до вищого світу, що в легендах нелюді звався Світінню. Вони сподівалися, що прийде час, і через ті коловороти можна буде пройти. Тому ще кілька тисячоліть тому предків Ґнорна навчили бачити носом те, чого не помічають люди очима. Приміром, він умів вітрити, тобто винюхувати долю свою і чужу. І точно передвіщав за запахом сущого, що трапиться в найближчі два-три дні з будь-ким. Але цього разу пес ніяк не міг спрогнозувати того, що унюхав у вікні Манюриної половини хати. Він оббігав решту вікон її половини, але вони були точнісінько такі ж, немовби закриті мигтливими більмами. І пес розсердився. Він запряв вухами, немов локаторами. Зашморгав носом. Заплигав біля вікон, наче механічна іграшка. І коли б міг загавкати, то залився б надривно в рявкоті. Але природа походження, яка полягала у вічному приховуванні таємниці, позбавила його гавкоту. Хоч і дала мову таїни мовчання. Тому все, що зміг видобути з себе Ґнорн біля вікна Манюри, було подібним на нервовий перелив тірольського йодлю.