Освіта: середня технічна, за фахом слюсар-механік вищого розряду. Здатна відкривати сейфи будь-якої механічної складності…»
— Овва! То Манюра не така вже й проста птаха! — вихопилося у професора під час читання довідки. І оскільки інформаційний матеріал його зацікавив неабияк, він прикипів до нього, вгризаючись у кожне слово, що з'являлося на екрані: «Аматорські уподобання: туристка-спелеолог; пройшла курс спецпідготовки виживання в печерах без їжі та води впродовж тижня.
Особливі характеристики:
Грає на гітарі, любить голосно співати естрадні й народні пісні. Вишиває і ловить раків. За режимом дня — сова.
У сні хропе. Щоб не хропіла — треба потрусити монетами над вухом.
Улюблені страви: біляші, смажена на салі картопля, холодне зі свинячих ратиць і квашені помідори.
Улюблені співаки — гурт „АББА“, Стась Віногрона і Льопа Рисочка.
Улюблені актори — Том Круз і комедійний дует „Кроліки“.
Терпіти не може: влади…»
— Це вже було! — скрикнув Тронь у тілі Манюри і дав світючому екрану щигля.
«Пардон!» — відповів написом екран і текст продовжився з відповідною поправкою: «Терпіти не може: шкрябання заліза об залізо, сусідів, покинутих у кутку чоловічих шкарпеток, незваних гостей, розмов про політику.
У кишені штанів носить набір відмикалок, напилок для манікюру й кокарду прабабусі-отамана на прозвисько Содуха».
Тут у цьому місці на екрані вималювалося запитання, яке потребувало кодового ключа з чотирьох цифр. Острихій-Манюра не довго думав, ввів чотири знаки оклику, а тоді спересердя додав ще стільки ж знаків оклику. Екран відразу спалахнув новими зеленими, схожими на квіточки літерами: «Довідка на дитину Марії Бут, складена згідно з таємною інформацією контролерів.
Дитина: Марко Стасійович (він же: Леопольдович, він же: Люціанович) Рисочка — хлопчик, 19.01.2009 р. н., нехрещений. Перший раз викрадений 14.05.2009 р. світлозорими (імовірно, верховною знатницею Санею Василівною Хвостик). Викрадений вдруге у світлозорих невідомими викрадачами. Причини викрадення так само не з'ясовані. Випадково потрапив до рук торгівки Люції Штрихи.
Марія Прокопівна Бут до міліції із заявою про викрадення дитини не зверталася. Натомість, була неодноразово помічена в садибі місцевого авторитета Леопольда Праха, де часто влаштовувала йому скандали, називаючи його „бугаєм безличним“ і пропонувала йому коштовне каміння (імовірно, каміння Шафарки) в обмін на її сина, якого буцімто він викрав. Місце, де знайдене коштовне каміння, не встановлено. Припускається, що його знайшов Віногрона (можливо, біля Брами Шафарки). Обміну каміння на дитину не відбулося. Проте і в загиблої Манюри Бут після ретельного обшуку екзекуторами Алмом і Млою коштовностей не виявлено».
— Опа!.. Ось тобі й Льопа! Чи Віногрона? Чи Гонта? Чи…! — промовила сама до себе Манюра, а потім глянула на Марка і розчулено сказала. — Ой, леле! Так що, я таки, дівствітєльно його… їхня… Пху ти! От попала!
Спантеличена свідомість Троня ледве знову все не переплутала. Але професор мав несхибну й треновану століттями логіку, тому, пересилюючи надмір фактів, виніс остаточний вирок:
— А я й справді його мама…
І несподівано єство Острихія відчуло неабияку схвильованість і відповідальність. А груди Манюри, перед цим порожні, ніби у відповідь на риторичне запитання, налилися молоком. І сама того не розуміючи, Манюра розчулилася, бехнулась на купу пластикових пляшок та заридала трагічним і придушеним голосом. Він боявся своїм горем потривожити малого, що сумирно спав.
Зненацька кахльова груба, що як голубувато-білий постамент стовбичила в кутку кімнати, здвигнулася, гуркнула і важко, разом із виводом, зсунулася убік. З отвору, що відкрився у підлозі, вистромилася рука. Потім — нога. А потім і лице її сусіда й колишнього чоловіка Стася Віногрони. Щоправда, лицем те, що постало перед ошелешеною Манюрою-Острихієм, назвати було важко. По-перше, тому що все воно було замурзане землею і павутинням, а по-друге, тому що пан Віногрона мав специфічну будову голови. У всіх, хто бачив його вперше, складалося враження, що плішувата макотеря Стася Антонійовича схожа на циліндричний сифон для газованої води. І коли Віногрона всміхався, то кутики його вуст розтягувалися в усмішці й зникали в нього за вухами десь аж на потилиці. Така вузька й видовжена анатомічна будова голови робила будь-який головний убір на ньому недоладним і смішним. Тому захисний шолом спелеолога з ліхтарем-коногонкою посередині, нахлучений як прийдеться на потилицю, видавався подібним на завелику покришку до каструлі.
Читать дальше