Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Урешті-решт літер і речень, що напевне потрапляли у підсвідомість кишенярки, стало так багато, що вони вщерть заповнили все дрібне личечко Манюри, і шию, і руки. Їхні боки й завиванці, коми і крапки, знаки оклику і лінії, схожі на скандинавські руни, індуїстські символи і кабалістичні знаки повзали кривавими слідами тілом Манюри-Острихія, випинаючись з-під одежі й під її шкірою, немов якісь гадюки, спотворювали її видочок і вивертали їй носа, щоки і щелепи. Білий гольф, куці фіолетові бриджі з великими ґудзями болотяного кольору напиналися з-під споду й ходили ходором. Навіть кулю-куделю то видовжувало, то сплюснувало, роблячи її подібною то до присадкуватого гарбуза, то — до гарбуза довгуватого. Наприкінці кожного речення Манюра автоматично хитала головою і проказувала в напівзабутті одне слово: «Присягаюсь…»

Проте особливо її можна було пожаліти тоді, коли Алм відсмикнув від чола нещасної долоню, і з його рукава виповзла здоровенна лискуча чорна п'явка з одним великим малиново-багряним оком на кінці її хобота-присисальця. Вона зі смачним прицмокуванням і плямканням стрибнула Манюрі на голову, встромила присисальце в її круглу куделю і заходилася висмикувати з неї волосину за волосиною. В такий спосіб кровопивця влаштовувала собі в куделі нещасної жінки кубельце. За один-два посмики сисальця на підлогу полетіли шматки вискубаної вати і клапті картонної коробки від заморожених вареників з капустою. Манюра від тих карколомних маніпуляцій скрикнула й прокинулася.

— Прости нас, Острихію! Завдання в тебе нелегке, і ми змушені були приставити до тебе контролера! — сказав геть по-товариському Алм.

— Ти добре знаєш, як би злочинці не каялися після злочину, а справи вже не виправиш, — просичала Мла.

— Хай! — пробелькотів до решти забембаний і ошелешений настановами Смерка Острихій-Манюра. Поступово жах, що скував його, відлягав, і він заходився судомливо общупувати своє нове тіло.

— Що — хай? — спитала, недотямкуючи його відповіді, Мла.

— Як так, то й так, — приречено усміхаючись, відказав Тронь. Заплющив очі, ворухнув сухим від страху язиком і сковтнув рештки слини.

— Так-так, — догідливо пробуркотів Алм і з мудрим виглядом врік: — Плювка не підхопиш, слова назад не вернеш!

Тим часом п'явище незрушно присмокталося присосками в щойно видлубаному в куделі Манюри кубельці й одразу притихло. Для більшої конспірації кровососка прикрила волоссям отвір своєї криївки і звідти хижо й недовірливо блимала на нещасну малиновим оком. Щипачиха, у єстві котрої окошився всезнаючий професор Тронь, добре знала, що то таке «контролер», і тому її дії були моментальними, хоч і конвульсивними. Вона безумними очима заглипала по кімнаті, виглядаючи, де ж примостився той бузувір. Осоружну бридоту Манюра помітила майже відразу. Бо відображення п'явки, що світила малиновим вирлом, легко можна було розгледіти у відбитті екрану старого телевізора, що стояв запилюжений у кутку кімнати. Вочевидячки, те око слугувало їй одночасно і за писок, оскільки з нього жовтими згустками на підлогу стікав смердючий в'язкий слиз. Манюра скрикнула від жаху, метким рухом кишенярки встромила руку в куделю і вхопила п'явку за хвоста, щоб викинути її через відкриту кватирку на вулицю. Але кровожерка блискавично увіп'ялася своїм око-ротом у мізинця Манюри. Жінка скрикнула. Кровопивця, немов помпою, із чавканням глитнула з неї добрячий ковток крові, ремиґнула і задоволено облизала свого око-рота чорним роздвоєним язиком, втягуючи каламутне нагодоване вирло разом із кров'ю Манюри в глибину драглистого тіла.

Марко Рисочка хоч і не відзначався особливою світлозорою силою, але відчував незвичайні речі, тому що був дитиною, — і це по-перше. А по-друге, тому що впродовж його маленького життя виміри усталеного у світі людей простору вже кілька разів змінювалися. Спершу в пологовому будинку в нього з'явилося відчуття вертикалі, як це буває у всіх немовлят, коли вони лишень підіймають голівку чи тягнуться вгору на руки до батьків. Зверху, зазвичай, приходило щось хороше, справедливе, турботливе, а іноді й те, що сварить і гарикає. Знизу відбувалися усілякі негаразди, хоч, бувало, притискання щокою до низу, себто, до подушки приводило до солодкого сну. Але переважно під ним намокало і кисло, неначе квашню розвели. То задерта голова сама бухалася униз і билась об ліжко. Зверху завжди було більше світла і несподіванок, знизу — темніше й іноді страшно. Догори треба було дертися і спинатися. Донизу, не перестаючи і вдень і вночі, тягла якась гемонська сила. Чавило і здувало живіт теж унизу. Унизу була й та вредна дірка, яка завдавала прикрощів і якої він ніяк не міг побачити. Тому довгоочікуване підлітання вгору в маминих руках завжди приносило відчуття цілковитого раювання.