Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Коли б Прах так не поспішав, то крізь темряву ночі напевне угледів би вдалині ще одну дуже цікаву деталь у похмурому пейзажі. На самому краєчку лісу стояв чоловік з білою гривастою сивиною й накручував у руці якісь чудернацькі вузли з довгих шкіряних мотузків і поворозів. Він бубонів якусь нісенітницю і весь час мінявся на лиці, так що вираз його і навіть саму подобизну годі було упіймати оком. Напружена вертикаль усієї його постави говорила про те, що він скидає погляд угору, в напрямку невидимого кабінету Праха. Посеред нічного неба ледь помітно імліла світліша пляма. То була прихована дзеркальною плівкою пройма Прахового трапецієдального вікна.

Швидко мигтіли вузли, що чоловік в'язав зі шкіряного поворозу. З тих вузлів виникали чудернацькі шкіряні плетива та сіті. Він обривав смуги сирівцю і кидав чергового заплута в небо. За мить зі зв'язаних вузлів витворювалася велика сіра птаха і з тихим пронизливим свистом здіймалася в ніч.

Один із тих птахів спустився шпарким плавом з чорного неба, крутнувся тінню над головою загадкового чоловіка і випустив зі своїх пазурів блискучого камінчика. Чоловік одним рухом зловив камінець, схожий на зернину пшениці, й уплів його в свій черговий чудернацький вузол зі шкіряної сириці.

Цікаво те, що Марко у своїх вісім з половиною місяці, якщо і не розумів, що насправді з ним відбувається, то принаймні добре здогадувався, що вся ота веремія та халазія зчиняється саме довкіл його персони. Хіба що йому й на згадку не спадало поцікавитися чому. Рисочкою більше володіли почуття, які були тим жвавіші й виразніші, що більше нового для себе він відкривав.

Йому дуже подобалося, коли його, приміром, брали на руки. Принаймні, це завжди давало йому надію, що рано чи пізно в біганині за ним, яка супроводжувала його від самої появи на світ, комусь, либонь, прийде до голови поміняти йому памперса. Втім, відбувалося це, зазвичай, не тоді, коли він того потребував. І всі істоти, котрі з'являлися зверху й зависали над ним із майже завжди дурнувато-ласкавими виразами, настільки швидко в його житті мінялися, що не будили в нього ані довіри, ані поклоніння.

От і тепер не збудили в ньому ніякої радості три пари очей, що лупилися на нього згори: одні — багрянисто-попелясті, другі — крижано-блакитні, а треті — рухливі, карі, витрішкуваті, обведені коричневими тінями і не дуже розумні. Хоча тепле й відоме, трохи задавнене, відчуття сколихнулось у його невинній душі від жалісливого вигляду саме останніх булькатих коричневих очей. Бо ж, напевне, він їх уже бачив. Хіба що тоді вони були ще дурніші від залюблення в нього. І він уперше відчув студенець образи на ті булькаті й тепер чомусь не так аж дуже замиловані ним очі. Тому він потягнувся до них обурливо і погрозливо, з хниканням і з завзятим вигуком: «Ня-ня-ня! Де-вибли!» За його розумінням це мало означати: «Мамо! Де ви були?!» Та допіру, уздрівши реакцію не на жарт переляканої цим його порухом Манюри, передумав дутися та плакати. І щоб показати характер, про всяк випадок скривився крізь сльози в кривулястому іронічному усміхові. За тим відвернувся демонстративно і навмисне розкотисто, показуючи, що заграє до першого-ліпшого незнайомця, пирснув сміхотнею до багряних очей. І це була найбільша помилка. Бо його не просто взяли на руки, його згребли й швиргонули вгору мало не до стелі. І добре, що встигли зловити, коли він майже долетів до підлоги. А як упіймали, то знову шугнули ним догори. Закружляли з гиканням і свистом під потрісканою стелею з обвислими старими дротами, і то так швидко, що Марко мимоволі пожалкував, що йому давно не міняли памперса.

— Непоганий хлопчисько! — радісно прогудів Алм, приземляючись на підлогу в спальні злодюжки Манюри Бут.

— Не займай дитини, турку! Постав на місце! — екзекуторка вихопила в нього з рук малого та протуркотіла сиплим голоском до Манюри. — У тебе тут часом немає якоїсь чистої ганчірки, щоб замінити хлопцеві памперса?

Тільки від одного звучання цього приємного для вуха слова Маркові відразу стало веселіше, і він нарешті дозволив собі не просто всміхнутися, а безтурботно розхихотітися й потягтися рученятами до Мли. Стара почвара з ямкуватими щоками обсипаними срібною пудрою стала для нього цієї миті богинею.