Джо Аберкромби - На лезі клинка

— Конфіскували у Ревса. Тепер це, звичайно, власність Корони. Я вирішив, що варто вручити шкатулу вам, як моєму безпосередньому керівнику, щоб ви передали її у скарбівню.

«Або щоб ти купив ще більшого стола, кровопивце».

Глокта нахилився вперед, склавши руки на колінах.

— Гадаю, ви могли би сказати, що Реве зайшов надто далеко, що ним почали цікавитись, що потрібен був показовий приклад. Зрештою, не можна, щоб всі думали, ніби ми нічого не робимо. А цей арешт налякає великі гільдії, поставить їх на місце.

«Це налякає великі гільдії, щоб ти зміг доїти їх ще сильніше».

— І ви завжди можете сказати, що я скажений каліка, і звинуватити в усьому мене.

Глокта бачив, що очільнику це починало подобатись. І хоча той намагався цього не виказувати, але його бакенбарди тремтіли від побаченої купи грошей.

— Гаразд, Ґлокто, гаразд. Нехай. — Він простягнув руку й обережно закрив шкатулу.

— Але якщо ти ще колись надумаєш вчинити щось подібне... порадься спершу зі мною, добре? Я не люблю сюрпризів.

Ґлокта із зусиллям підвівся і пошкандибав до дверей.

— А, і ще одне! — Інквізитор силувано обернувся. Келайн суворо дивився на нього з-під своїх густих, пишних брів. — Коли я піду розмовляти з мерсерами, мені знадобиться зізнання Ревса.

Ґлокта широко всміхнувся, показавши зяючу прогалину в передніх зубах.

— З цим не буде проблем, очільнику.

Келайн був правий. Реве в жодному разі не міг повертатись на волю в такому вигляді. Його губи були розсічені і закривавлені, боки почорніли від синців, голова завалювалась набік, а лице запухло так, що його б і мама рідна не впізнала.

«Одне слово, він виглядає як людина, готова до зізнання».

— Навряд чи тобі сподобались останні півгодини, Ревсе, ой навряд чи. Хтозна, можливо, це були найгірші півгодини твого життя. Втім, я розмірковую про те, що ми можемо тобі запропонувати, і як би це не звучало сумно... це були не найгірші півгодини. Можна навіть сказати, розкішні півгодини.

Ґлокта нахилився вперед, зупинившись всього за кілька дюймів від розквашеного носа Ревса.

— Порівняно зі мною, практик Фрост — маленька дівчинка, — прошепотів інквізитор. — Кошеня. Коли за тебе візьмусь я, Ревсе, ти будеш згадувати про цей час з ностальгією. Ти благатимеш мене про півгодини з практиком. Я зрозуміло висловився?

Реве мовчав — тільки чути було, як у його зламаному носі свистить повітря.

— Покажи йому інструменти, — прошепотів Ґлокта.

Фрост зробив крок вперед і широким, театральним рухом відкрив начищений ящик. Це була витончена, майстерна робота. Коли кришка відкрилася, численні внутрішні полички припіднялись і висунулись, демонструючи інструменти Ґлокти в усій їхній убивчій красі. Там були леза усіх розмірів і форм, голки, вигнуті та прямі, пляшки з олією та кислотою, цвяхи і гвинти, затискачі і щипці, пили, молотки і зубила. Метал, дерево і скло переливалися в яскравому світлі ламп, відполіровані до дзеркального блиску та наточені до смертельної гостроти. Ліве око Ревса цілком закрила багряна пухлина, але праве, жахаючись і вражаючись, пробіглося по інструментах. Призначення одних було страхітно очевидним, а от призначення інших — страхітно неясним.

«Цікаво, що лякає його більше?»

— Здається, ми говорили про твій зуб, — пробурмотів Ґлокта. Око Ревса сіпнулося в його бік. — Чи, може, ти бажаєш зізнатися?

«Ну ось, він у мене на гачку. Зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся...»

У двері різко постукали.

«Чорт забирай, знову!»

Фрост прочинив двері і звідти долинув короткий шепіт. Реве облизав набряклу губу. Зачинивши двері, альбінос нахилився, щоб прошепотіти Ґлокті на вухо:

— Теє арфігектог.

Ґлокта закляк.

«Грошей було недостатньо. Поки я плентався сюди з кабінету Келайна, старий виродок доносив на мене архілектору. Отже, мені кінець?»

Від цієї думки він відчув колюче збудження.

«Що ж, спершу розберусь із цією товстою свинею».

— Скажи Северарду, що я скоро буду. — Ґлокта повернувся назад до в'язня, але Фрост поклав своє біле лапище йому на плече.

— Ні, арфігектог, — Фрост показав на двері, — він туд. Зага.

«Тут?»

Ґлокта відчув, як засіпалася повіка.

«Чому?»

Він піднявся, відштовхнувшись від краю стола.

«Невже завтра мене знайдуть у каналі? Мертвого й опухлого... і невпізнаваного ?»

Ця думка викликала в нього лиш одне відчуття — спокійне полегшення.

«Більше не буде сходів».