Ніл Ґейман: Небудь-де

Стояла обідня пора п'ятниці. Ричард давно помітив, що події — боягузи: вони не трапляються по одній, а натомість набігають зграями й кидаються на нього усі разом. Узяти б, приміром, цю п'ятницю. Це був, як Джесика вказала за минулий місяць щонайменше дюжину разів, найважливіший день його життя. Звісно, його, а не її. Ричард не мав сумніву, що її найважливіший день чекав у майбутньому, день, коли її зроблять прем'єр-міністром чи Королевою, чи Богом. Але в житті Ричарда цей день, безперечно, був найважливішим. Тож йому було дуже прикро, що, не зважаючи на жовте нагадування, яке він наліпив на холодильник удома й ще одне таке саме на фотографії Джесики на роботі, він абсолютно й цілковито про це забув.

Крім того, був ще й звіт по району Вандзворт, який він мав уже давно закінчити і який займав більшу частину Ричардових думок. Він перевірив ще один рядок чисел; тоді помітив, що зі звіту зникла сторінка 17 і наготувався роздрукувати її знову; ще одна сторінка десь загубилася; якби ж то йому дали спокійно цей звіт доробити… Якби, о чудо з чудес, не дзвонив телефон… Той продзвенів. Ричард натиснув кнопку відповіді.

— Алло? Ричарде? Генеральний директор хоче знати, коли він матиме той звіт.

Ричард глянув на годинника.

— За п'ять хвилин, Сильвіє. Він уже майже готовий. Зараз я лиш прикріплю до нього графік з прогнозом прибутків і витрат.

— Дякую, Діку. Я спущуся по нього. — Сильвія була, як вона любила пояснювати, «помгендирою», і її оточувала аура хрусткої ефективності. Ричард закінчив дзвінок; телефон миттєво задзеленчав знову.

— Ричарде, — сказав телефон голосом Джесики, — це Джесика. Ти ж не забув, правда?

— Забув? — він спробував пригадати, що такого міг забути. У пошуках натхнення він глянув на фотографію Джесики й знайшов його більше ніж треба у вигляді жовтого папірця з нагадуванням, приліпленого до її лоба.

— Ричарде? Візьми слухавку.

Він підняв слухавку, одночасно читаючи нагадування.

— Пробач, Джесі. Ні, я не забув. Сьома вечора… «Ма Мезон Італьяно». Зустрінемося там?

— Джесика, Ричарде. Не Джесі, — вона помовчала мить. — Після того, що сталося минулого разу? Краще не треба. Ти ж і на власному подвір'ї можеш загубитися, Ричарде.

Ричард хотів був зазначити, що переплутати Національну галерею з Національною портретною галереєю міг будь-хто, і це не їй довелося стояти під дощем цілий день (хоч, на його думку, це було принаймні не менш весело, ніж ходити до болю в ногах будь-якою з названих галерей), але передумав.

— Зустрінемося в тебе, — сказала Джесика. — А звідти можна буде прогулятися разом.

— Добре, Джесі. Тобто Джесико — пробач.

— Ти ж підтвердив столик, Ричарде?

— Так, — щиро збрехав Ричард. Інший телефон на його столі почав пронизливо дзеленчати. — Слухай, Джесико, мені тут…

— Добре, — сказала Джесика, і зв'язок урвався. Найбільша кількість грошей, яку в своєму житті витрачав Ричард, пішла півтора року тому на обручку для Джесики в одному з численних ювелірних закладів у «Гарродсі». Ричард узяв іншу слухавку.

— Здоров, Діку, — сказав Ґеррі. — Це я, Ґеррі. — Ґеррі сидів за кілька столів від Ричарда. Він помахав рукою від свого столу, що аж блищав відсутністю тролів. — Ідемо випити, як домовлялись? Ти казав, що можна буде обговорити профіль Мерстема.

— Звільни мені чортів телефон, Ґеррі. Звісно, що йдемо. — Ричард поклав слухавку. Внизу аркушика з нагадуванням був номер телефону; Ричард написав собі це нагадування кілька тижнів тому. І замовив столик — цього він був майже певен. Але він не підтвердив замовлення. Увесь час збирався, але роботи було дуже багато, а Ричард знав, що часу купа. Але події бігають зграями…

Сильвія стала коло його столу.

— Діку? Звіт по Вандзворту?

— Майже готовий, Сильвіє. Слухай, зачекай-но секунду, гаразд?

Він вбив номер телефону й полегшено видихнув, коли хтось відповів:

— «Ма Мезон Італьяно», чи можу я вам допомогти?

— Так, — сказав Ричард. — Столиком на трьох, на сьогодні. Гадаю, я замовляв його. І якщо таки замовляв, то я підтверджую замовлення. А якщо не замовляв, то хотів би замовити. Будь ласка.

Ні, вони не мали запису про замовлення на прізвище Мейг’ю. Чи Стоктон. Чи Бартрем — прізвище Джесики. Що ж до того, аби замовити на сьогодні…

Ричардові здалися неприємними не самі слова, а тон, з яким передавалася інформація. Столик на сьогодні, безперечно, слід було замовляти кілька років тому — можливо, натякав цей тон, його мали замовляти ще Ричардові батьки. Замовити на сьогодні було неможливо: якби Папа Римський чи президент французький зі своїм прем'єр-міністром на додачу прибули сьогодні увечері без підтвердженого замовлення, то і їх би розвернули обличчям до дверей і випровадили під жартики про континентальців.