Владимир Аренев: Порох із драконових кісток

Одначе зараз її більше турбували не малі, а дорослі, власники сусідніх гаражів. Той-таки дядечко Костас — хороша, в принципі, людина, але ж всім переймається, всіх вважає за рідню і прагне допомогти доброю порадою. Запросто може припхатися сюди, щоб трохи побаляндрасити.

Поки лицарі вивантажували здобич, Марта ввімкнула мобільний. Годинник вона давно вже не носила, а слід було перевірити, котра зараз; не вистачало тільки проґавити повернення мачухи.

— Слухай, — сказав Чепурун, — а можна ми у тебе й перемелемо? Мій млинок… ну, зламався, словом.

Це ймовірніше за все означало, що Бенів батько знайшов той млинок і комусь загнав на барахолці. Чи, якщо мав час і натхнення, справді розтрощив к бісовій матері.

— То не заперечуєш?

Марта неуважно кивнула. Вона вивчала смс-ки і намагалася второпати, що, власне, відбувається.

Сім викликів від мачухи за останні півгодини. Це щось новеньке.

— Куди сховаємо? — спитав Стефан-Миколай. — Ти ж не хочеш лишити їх отак, на столі?

І саме тоді закумкав мобільний.

— Ти де вештаєшся? — не вітаючись, запитала Еліза. — Знову із цими своїми по смітниках… Менше з тим, це зараз не суттєво. Записуй адресу. Оранжерейна, двадцять сім, вхід із двору. Візьми в секретері, знаєш де, копію паспорта, військового квитка, страховий поліс, фотокартки три на чотири, дві штуки. Ні, краще три. І миттю сюди. Впораєшся?

— Впораюсь, — сказала Марта. Вона плечем затисла мобільний і, вхопивши олівець, писала на полях газети. — А що?..

Однак там уже були, звичайно ж, гудки, мачуха не любила зайвих розмов.

— Проблеми? — спитав Стефан-Миколай.

— Еліза.

Це загалом усе їм пояснювало, обидва лицарі лише похмуро кивнули й уточнили, чи можуть чимось допомогти. Справжні друзі, подумала Марта, їм теж не потрібні зайві розмови, отакий парадокс.

Вона наказала їм розібрати вавилонську вежу, запхати згортки у старі покришки, решту мотлоху акуратно покласти, як було, — і чекати на неї.

— А із молоттям і всім іншим розберемось завтра. Воно ж не горить?

Лицарі підтвердили, що не горить, хоча Чепурун був явно не в захваті.

Документи лежали саме там, де й мали, в окремій течці, розкладені по файлах. У них взагалі з документами завжди було суворо: батько стежив. І ксерокопії про всяк випадок завжди сам робив.

Лицарі тим часом упоралися із завданням, Марта відрядила їх по домівках, а сама рушила на Оранжерейну. Пхатися туди було через півміста, з двома пересадками, і дорогою Марта думала про те, що на завтра сумка не зібрана, ні зошити, ні ручки, і блузку собі не випрасувала, і в Інкубаторі тиждень буде шаленим, і ще ж вішлист Ніка скільки днів поспіль вимагає, це вже сором та й годі, треба нарешті скласти. Словом, забивала собі мізки чим завгодно — тільки б не думками про мачуху. Не тим, що Елізу так сполохало. Не причинами, через які раптом знадобилися ксерокопії батькового паспорта і все інше.

Поки їй спадала на думку лише одна відповідь: відпустка і турпоїздка. Може, батько Елізі сьогодні телефонував, а та вирішила, одразу як повернеться, витягти його на курорт — перш ніж Марта розповість про мордатого Людвіга Будару.

Хоча Марта і сама ще не була впевнена, чи розповідати. Забагато було різних «але» — і вона розуміла, що підло так думати, нечесно, — однак і вдіяти із собою нічого не могла. Ще рік тому навіть не вагалася б… навіть півроку тому. А от за останні місяці все, буквально все змінилося, і принаймні це Марта добре усвідомлювала.

Нехай, думала, з’їздять, а там подивимось.

І навіть коли на Оранжерейній, вже на підходах до двадцять сьомого номера, збагнула, що це лікарня, Марта не хотіла вірити. Зрештою, де тільки зараз турагентства, особливо дрібні, не винаймають кімнатки під офіс.

Потім вона зайшла на подвір’я, і там були ці білосніжні фури, але тепер порожні, водії з брязкотом зачиняли стулки, мотори рівно, впевнено гарчали, а двоє здорованів у халатах, крекчучи, виносили видовжений ящик. У бік моргу виносили, Марта це одразу зрозуміла.

Вона нащось поправила свою недоладну панаму і рушила до найближчого водія, плечистого голомозого дядька років під п’ятдесят. Той якраз із силою опустив засув на стулках, востаннє затягнувся і, взявши бичок двома пальцями, пульнув ним точнісінько в урну.

— Що там було? — хрипко запитала Марта. — Хто там був? Звідки?

Дядько подивився на неї розгублено, кілька разів змигнув. На його голих грудях теліпався оберіг: дрібненька жабка в бурштині.