Владимир Аренев: Порох із драконових кісток

Марта свій вимкнула ще перед тим, як зайшли у поле. По-перше, так спокійніше, буває ж по-різному, із драконом не вгадаєш. По-друге — хто би їй телефонував? Мачуха в перукарні, у неї зміна щонайменше до шостої, раптом щось трапиться, завжди можна сказати, що батарея розрядилася. Ніка напевне з Йоханом, їй не до дзвінків. Решта переморгає.

Марта взяла мітлу і, не відриваючи погляду від рудої галявинки, рушила вперед. Пересувалася повільно, плавними приставними кроками. І мела, мела: праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч, і по діагоналі, і від себе, убік, і за годинниковою, праворуч-ліворуч, спробуй, сучий сину, дістань мене, проти годинникової, з розворотом, де ти ховаєшся, ну ж бо, покажися, з нами міцно подружися, праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч — еге ж, от де, от, легкий спалах, повітря тремтить, наче над вогнищем у ясну днину, іди-но сюди, ну ж бо!..

З піску проступила наче кукса — щось круглясте і куце. На перший погляд, цілком безпечне.

Але не краєчок ребра, Марта одразу збагнула. Тоді помітила й решту — граційні абриси, все, що було втоплене у пісок роки, може, десятиліття… і лише зараз вийшло назовні. Наче куля чи трісочка, виштовхнуті плоттю.

Марта відвела руку з мітлою, але Стефан-Миколай навіть не ворухнувся, довелося стиха кашлянути. Тоді він забрав мітлу, приніс люстерко, малярського пензлика, щітку — все, що треба.

Марта не докоряла йому через цю затримку. Стеф, звичайно, надто високої думки про себе і часто поводиться як самовпевнене абищо, але ж — розумне абищо. Певно, одразу збагнув, на що саме вони натрапили.

Збагнув, однак лишився. Молодець усе-таки.

Зараз, якщо з розумом, був саме час збирати манатки і кивати звідси п’ятами. Чепурун би не плескав язиком, Стефан-Миколай — тим паче.

Але Марті конче потрібні були гроші. І вона вже вклалася у цю справу: плівку придбали за її кишенькові, фольгу теж.

Марта присіла навпочіпки, на відстані простягнутої руки від того, що знайшла… чи того, що дозволило себе знайти.

Ну, сказала собі, могло бути гірше; наприклад, цілий скелет, ха-ха.

Якби тут лежав — раптом, несподівано, з невідь-якого дива — неушкоджений скелет, вони би, звісно, і близько не підійшли, але це вже інша розмова. Аби не череп, сказала собі, нехай це буде лише нижня щелепа, бажано — неповна.

Там, на небесах, хтось, певно, почув її: це справді була лише нижня щелепа. Хоча і ціла, із зубами, довгими, хвилястими, кожен — з улоговинкою на зовнішньому боці.

Марта спершу пройшлася навкруг, відмітаючи зайвий пісок і дрібне сміття, потім взялася вичищати те, що було всередині V-подібного силуету, який гострим кутом входив у ґрунт. Діяти слід було обережно і швидко. Вона дихала рівно, рухалася плавно. Подумки повторювала таблицю множення, намагалася не думати про те, як конче потрібні їй ці майбутні гроші.

Сонце пекло дедалі сильніше. Марта чула, як потай витирає піт з лоба Чепурун, як хрускає пальцями Стефан-Миколай. Вона раптом чітко уявила їх: один скуйовджений, у вицвілій футболці, подертих кросах, ластовиння по всьому обличчю, наче бризки морквяного соку, зуби криві, великі, непоказний, смикається, губу напевно ж прикусив чи ніготь гризе; Стефан-Миколай навпаки — стоїть трохи розслаблений, невисокий, світлі штани в облипку, біла, без жодної цяточки, теніска, руки у старих рукавичках, але над зап’ястками видно шкіру — в опіках і рубцях, і на обличчі теж рубець — під нижньою щелепою, білястий, схожий на знак запитання.

Витягнуть, подумала вона, напевне витягнуть. Якщо взагалі до цього дійде.

Кілька разів вона наказувала Стефану-Миколаю дати пляшку із водою і жадібно пила, нагадуючи собі: не переборщи, тричі три — дев’ять, тричі чотири — дванадцять, дрібними ковточками, і панаму поправ, не вистачає тільки зомліти тут від теплового удару.

Час летів і час спливав, після таблиці множення настала черга віршиків, які змушував учити пан Штоц, з переляку Марта пригадала навіть фрагмент із «Повені», діалог між графом та священиком.

Тепер вона вже випросталась на повний зріст: зуби здіймалися по обидва боки, наче прибиті до бортів драккара щити, земля трохи погойдувалася під ногами, немовби Марта справді пливла, стояла на палубі та мчала назустріч ворогам.

Коли вона впоралася із такою кількістю піску? Куди він подівся?

Безглузді питання. Адже драконовим кісткам — як там сказано в підручнику? — «властива хаотична природа, вони є матеріальним втіленням непередбачуваної, квантової структури нашого континууму», — а якщо простіше, навколо них світ поводиться бознаяк. Чи, якщо вже зовсім відверто, капосно і дуже підступно він поводиться. Тому краще триматися від них якомога далі. Краще викликати єгерів, а ті вже дадуть раду.