Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Дрон знову пхикнув, але вже по-іншому.

— А він знову заріже?

— Якщо будуть факти — куди він подінеться!

— Це все чудово, — втрутився Жук, — але тепер у нас дірка на шпальті. І чим заповнимо? Ні, Кактусе, дякую, твоїх віршиків і так вистачає…

Марта лишила їх розбиратися, тут вони вже могли і без неї. Головне — із кризою наче розрулили: Дрон, хоч і ображений, палав тепер не жагою помсти, а бажанням довести, що на щось здатен.

Марта вийшла в коридор і по рипливому паркету рушила у дальній кінець, до балконних дверей. Двері були вкриті численними шарами фарби і через це погано зачинялися, у коридорі повсякчас гуляли протяги, з балкона тхнуло куривом. Сам балкон був чудернацький: в одних місцях завузький, в інших широченний. Чому так, знав хіба вахтер, дідусь Алім, але Марта забувала спитати.

— Ну нарешті! — сказав Штоц, щойно вона опинилася біля дверей. — Не надто ти поспішала.

І перш, ніж Марта встигла хоч слово вставити, провадив далі:

— Ні, ясна річ, у справах. Я розумію, ти зайнята. Так. Так. Саме про це.

Голос його ставав то гучнішим, то тихішим: Штоц ходив туди-сюди балконом вздовж стіни. Марта завмерла: спробуєш непомітно забратися геть, паркет напевно зарипить і тебе видасть, а якщо постукати і зайти… Він, мабуть, чекав на цю розмову. Не годиться переривати, заважати людині. Зачекаємо кілька хвилин, сьогодні субота, в коридорі ніхто не з’явиться. Ніхто не побачить, як Марта підслуховує.

А якщо присісти і ретельно перев’язати шнурки на кросах — і Штоц не побачить крізь скло дверей.

Вона присіла і заходилася перев’язувати — один, потім другий.

— Слухай, — говорив Штоц. Співрозмовниця робити цього явно не збиралася, і тоді він повторив, уже голосніше: — Ні, ти послухай! Що відбувається — я бачу, не сліпий. Мене цікавить чому. І не кажи, що ти — у столиці! — нічого не знаєш. Наскільки все серйозно?.. Навіть так? Авжеж, заявилися. Поки нічого особливого, приглядаються та принюхуються. Не впевнений. — Він засміявся сухим, злим сміхом. — Хай лише спробують. Але підозрюю, незабаром вони матимуть чим зайнятися і без того. Час вони вже втратили, а тепер додали собі проблем. Ні, ви у столиці цього поки не відчуваєте, пощастить — до вас і не докотиться. Але про всяк випадок подбай про документи для Альфреда. Краще за море. Із цим я вам навряд чи зможу допомогти, не у нинішньому моєму стані, але якщо раптом — дай знати, спробую. Так-так, я знаю, ти й сама здатна. Але все-таки, як будуть бодай найменші… так, просто зателефонуй чи напиши. Зрештою, це і мій син. Ні, нічого не переказуй, ми ж вирішили: краще так, як є. Ну, власне. Дякую. Бережи себе.

І тут Марта почула, як на протилежному кінці коридору брязнув замок. Підірвавшись, вона смикнула на себе балконні двері й вискочила назовні.

— Марто? — незворушно спитав Штоц. Він стояв ліворуч від дверей: прихилився плечем до стіни і з задумливим виразом обличчя крутив у пальцях мобільний. — Тобі б бути трохи обачливішою.

Ох, подумала Марта, він знав. Знав, що я підслуховую.

Мочки вух поколювало, вони аж пашіли.

— Розігналася б трохи сильніше, — провадив далі Штоц, — могла і випасти, поруччя тут хитке. Я давно їм кажу, але ж хто слухає, всім до всього байдуже. — Він нарешті сховав мобільний і кивнув Марті. — Розібралися зі статтею?

— Буде інша. — Заглиблюватись у деталі їй аж ніяк не кортіло. — Вони вже пишуть.

— А із цією? Ти пояснила, що саме із нею негаразд.

— Так. Вибачте, я мусила раніше збагнути — і поговорити із Дроном.

Штоц відмахнувся:

— Пусте, буває. Але на майбутнє прошу: давай обійдемося без усіх оцих «говорять, буцімто». І особливо без казок із минулого.

Марта кивнула, трохи розгублена. А казки йому чим не догодили?

— От і чудово, — сказав Штоц. — То що, підемо до наших журналістів? Чи ти хотіла мене іще про щось запитати?

Авжеж, подумала Марта. Хотіла. Але більше не хочу, даруйте. Сама якось впораюся.

Щоправда, як саме, — вона ще й гадки не мала.

— «Унзер Ланд, — неголосно повторювала Марта, — унзер Ланд вірд фон дем вайзестен, гутхерціхьстен унд герехтестен Херршер регірт Циннобер».

Наче проста фраза, але ніяк не запам’ятовувалась. І це ж тільки початок теми, яку на понеділок — помри, але вивчи. Потім іще тести за нею писати, і не один раз.

Напевно, якби сиділа в гаражі, вчити було би простіше. Та залишати батька з Елізою одного Марта не наважувалась. Пиріг доїли — але ж мачуха приперла новий пакет яблук. Напевно подаруночок від пана гівнюка Будари. Їжте, пане Баумгертнер, поправляйте здоров’я.