Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

— Ви просто гуманіст, — із відразою сказала Марта.

Старенький образився:

— До чого тут гуманізм? Вони ж розумні! Відчують біль — нашорошаться. А побачать, що один з’їв і помер, решту ніколи не змусиш з’їсти.

— І швидко спрацьовує? — навіщось запитала Марта.

— Чотири-п’ять порцій на дорослу особину. І через кілька діб після того, як буде вжито останню порцію… — він натхненно змахнув руками. — Якщо, звісно, вони з’їдають більше, то й спрацьовує швидше, тому я раджу робити паузи між порціями. Братимеш? До порції додається безкоштовна брошурка, де все розписано… ну, окрім рецепту, ясна річ.

— Слухайте, — сказала Марта, — мені от цікаво: що мусить статися із людиною, щоб вона почала думати в цьому напрямі? Ну, припустимо, сиджу я собі, нікого не чіпаю, раптом бац! — а давай-но винайду пацючу отруту. Так не буває.

Старенький посміхнувся:

— Так — не буває. А буває по-іншому: служиш ти у науково-дослідному інституті, сидиш у таємному відділі. — Говорив він тим самим насмішкуватим тоном, але щось все-таки змінилося, Марта це одразу відчула. — А потім — бац! — і все догори дригом. — Старенький знову змахнув руками, і муляжі на його коробці загойдалися, наче шибеники. — Інститут розпускають, дослідження припиняють. А дослідження були пов’язані, хе-хе, з імовірним ворогом, який спить і бачить, як узяти реванш після двох, між іншим, поразок. І для цього, ясна річ, де тільки можна понаплоджував своїх агентів впливу. От із звироднілими нащадками цих агентів і потрібно, хе-хе, боротися, а то ж шкодять, маскуються під звичайнісіньких безсловесних тваринок — але ці от розумніші, живучіші, небезпечніші.

Він підборіддям вказав на Марту:

— От ти, дівчинко, на кого хочеш вчитися?

— На дизайнера, — бовкнула Марта. — Чи вам не все одно?

— Ну, тобі ж було не все одно, коли запитувала. Отруту ти купувати не збираєшся — тож от тобі порада. Безкоштовна, не бійся. — Старенький розім’яв шию пальцями, не відводячи від Марти уважних, прискіпливих очей. — Ні на якого дизайнера ти, звичайно, не вчитимешся, сказала перше, що спало на думку. Та і не суттєво, ким власне ти думаєш стати. Запам’ятай найголовніше: ніколи не зв’язуйся із владою. Із, хе-хе, державою. Із нею хлібно і тепло, і черево не болить, але зрештою у тебе залишиться два виходи, дівчинко. Мовчки жерти отруту або торгувати нею. Хоча, якщо замислитися, різниці між ними жодної.

От придурок, розсердилася Марта. І я теж мо-ло-дець — на біса мені було взагалі із ним розмовляти.

— Дякую, — сказала вона. — Я врахую. — І, розвернувшись, рушила чимшвидше геть звідси.

Її всю трусило — і справа була, якщо чесно, не у старенькому. Просто такий от збіг: та думка, що промайнула в її голові, і ці отруєні пацюки.

Вона згадувала, складала детальки — і дивувалася, якою наївною була. Якою дурноголовою.

Мачуха, яка несподівано за стільки часу взялася куховарити. Яблука — «особливий сорт, наливна есперидівка», — принесені мордатим паном Бударою. І пиріг, спечений спеціально для батька. Дуже смачний пиріг. Їж од пуза, шлунок не заболить.

А з іншого боку — дивна поведінка батька, його сонливість, його байдужість. Так, звичайно, він таким і повернувся — але ж мусив за ці дні прийти до тями, мусив! Та не прийшов.

Господи, подумала Марта, що ж я себе накручую. Тільки у страшних казках таке буває: мачуха, отруєні яблука… Я б іще повірила, якби хтось наважився підсипати порошок батькові Чепуруна. Але — не моєму ж! І мачуха — стерво, ясна річ, але не вбивця, ні.

Ох, і навіть до поліції із цим не підеш — єгері свого не видадуть, а якщо все правда, значить, без Будари не обійшлося.

Вона набрала мобільний батька — довгі гудки. Вийшов кудись. Чи спить.

Хоч би, думала вона, до вечора нічого не сталося, а ввечері я вже цей пиріг!.. У відро та на смітник! Чи ні — заховати шматок і потім знайти спосіб, щоб — на експертизу. Власне, нехай-он Стеф перевірить склад, у кислотах якихось порозчиняє. І подивимось!..

Згодна: навряд чи він щось виявить, це я все понавигадувала, у страху очі великі. Але — не завадить. Просто щоб совість чиста була.

І от іще: не забути порадитись зі Штоцем — обережно, щоб не здогадався, про що мова. Я вигадаю, як саме; вигадаю!.. Штоц розумний, навіть мудрий. Він допоможе. Швидше за все — посміється і доведе, що я верзу дурниці. А я і не проти. Нехай посміється. Нехай доведе.

Вже від воріт ринку вона побачила, як від’їжджає маршрутка; наступну чекати було хвилин двадцять, і Марта пішла пішки — просто не могла стояти на місці! Щоб відволіктися, планувала: сьогодні вивчити уроки, завтра тоді вільний день, буде час зайнятися дослідженнями для пана Вегнера.