Назар Мулик - Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Птахи затихли, дерева завмерли. Десь вдалечі почулося відлуння грому, могутньої стихії, яка невпинно рухалась на захід. Але вона була далеко. Дуже далеко, а тому й боятися її поки що не варто.

У темряві спалахнуло ще два вогники — хижі очі, які вдивлялися у глибину лісу, намагаючись побачити когось біля рятівного теплого полум’я. За мить зіниці звіра сфокусувалися на людині, яка сиділа біля вогнища, протягнувши до рятівного тепла свої білі руки. Звір принюхався, при цьому повільно наближаючись, обережно ступаючи лапами по заметах снігу. Він рухався безшумно, як мисливець. Здобич була близько, тепер головне не сполохати її.

Очі вовкулака звузилися, вуха випрямилися, вловивши тихеньке шепотіння, яке доносилося від вогнища. Він став ще більш обережним, ховався за деревами, зігнувши своє довге міцне тіло вдвоє. Нічого не вказувало на те, що звіра помітили. Він вже відчував присмак крові в себе в пащі, відчував здобич, а отже, міг дістати її.

Зробивши декілька кроків, вовкулака завмер. Прислухався, принюхався, але якесь відчуття зупинило його.

Звір, попри свою дикість і хижість, відчув нутром, що щось не так. Поглянувши на нерухому людину, він почув той же тихенький шепіт. Звір вслухався і людська частина, яка була в ньому, намагалися розібрати слова, які промовляв непроханий гість. Але жодне зі слів не було знайоме вовкулакові. Можливо, звір взяв гору над його сутністю, а все людське, що було до цього, змінилося на дикий інстинкт.

Вовкулака був дуже близько до жертви, ще декілька кроків і можна робити смертельний стрибок. Він почав наближатися до людини, яка саме сховала руки в плащ, а ноги висунула до вогнища.

Вовкулак приготувався, напружився, відчув ще сильніший привкус крові на язиці. Із-за хмар, виграючи тьмяним світлом, визирнув блукач-Місяць.

Це був знак для вовкулаки.

Стрибок. Рик. Повна тиша. Зметнулась хмара снігу.

Це древнє створіння жило вже не один десяток років, зустрічало десятки ворогів за цей час і перемагало. Вовкулака вважав себе сильним, швидким, невловимим. Він бився із іншими собі подібними за самку, їжу, територію. Проливав кров і завжди виходив переможцем. Але цього разу інстинкти підвели його.

Як тільки вовкулака вискочив із-за дерева, людина швидко вскочила, дістала меча, який був прихований під плащем і завдала удару. Точного, швидкого, смертельного. Такого удару, який повинен був нанести вовкулака, але не встиг. Вістря різануло так швидко, що було це подібно блискавкі. Вовк люто та болісно завив, тельбухи та киші, паруючи, впали на землю. Почулося секундне свистіння і меч пройшовся горизонтально по морді звіра, таким чином осліпивши його. Вовкулак знову завив, вже збираючись не напасти, а втекти, але істота, на яку він напав, не знала жалю. Щось клацнуло і в грудину звіра влетіла стріла. Потім друга. Третя. Вовк похитнувся, знову завив. Меч засвистів втретє. Востаннє. Загострена гарда пробила череп, із хрускотом врізавшись у кістки й мозок.

Вовк гаркнув, впав на землю. Навколо нього, по снігу, одразу повільно почала розтікатися темна пляма. Людина дістала гарду із черепа звіра, поглянула холодними очима на мертвого вовкулака й опустила голову, наче віддаючи честь гідному противнику, який сьогодні допустив свою останню помилку.

Коли хмара здійнятого снігу осіла, вовкулака побачив обличчя свого вбивці. Це була не людина. У жодної людиноподібної істоти не могло бути таких очей. На звіра дивилися дві чорних безодні, в глибині яких, наче рятівний маяк, горіло два синіх вогника.

Не звертаючи більше уваги на кров, що текла із пащі, вовкулака востаннє рикнув і, не відриваючи погляду від моторошних очей свого вбивці, завмер.

Проїхавши ще декілька верст по битому шляху, Фалмін звернув із дороги і почав помалу вглиблюватися в ліс. Навколо росли в основному високі клени, а сонце, яке нарешті з’явилося вгорі, почало давати бодай трішки тепла. Десь неподалік дзюрчала вода — на цей шум Фалмін і направив Гора.

Через десять хвилин, петляючи між дерев Сірого лісу, чаклун виїхав на галявинку й під’їхав до широкого та прудкого струмка. Він на мить затримався, аби оглянути місцину, але густі ряди дерев не давали бажаного огляду, тому вирішив рухатися далі. Перетнувши струмок, рушив на схід, все більше й більше наближаючись до тальгрієнського кордону.

Десь під вечір, коли сонце почало пливти за горизонт, а повітря стало більш холодним, Благандійський Чаклун доїхав до напіврозваленого сараю. Будівля дивним чином самотньо стояла посеред вичищеної від дерев місцини, оточена з усіх боків низьким парканом. Сарай оточувала дика місцевість, і, схоже, мешканців у ньому не було. Фалміну здалося, що сюди іноді навідувалися, адже подвійні дерев’яні двері були привідчинені, а в порожньому для коней стійлі було вдосталь свіжого овесу та сіна.