Андрей Белянин - Джек на Сході

— Ми ж тільки почали… — пересмикувала плечиками принцеса.

— А коли закінчимо, тобі буде простіше збудувати новий палац, аніж приводити до ладу старий, — лагідно додавала мисливиця.

Лю-ля-ке-Баб спробував знепритомніти.

Надвечір ентузіазм пошуку трохи згас. Незважаючи на цілковитий бедлам, жодного магічного предмета дівчата виявити не змогли.

— Слухай… а може, ми не там шукаємо?

— О Аллах, а де ж іще? Я, певно, всі меблі попересовала. Такі фізичні навантаження не пасують дочці султана. От, навіть ніготь зламала…

— Та я не про це, — відмахнулася донька лицаря. — Лагун-Навіжений якось казав: якщо когось десь немає, значить хтось той десь таки є! Ми шукаємо чарівні речі всюди, але якби ми їх ховали, то хіба б поклали так, щоб їх можна було знайти?

— Ти хочеш сказати, що якщо їх немає в жодній з кімнат, — прозріла принцеса, — то це означає, що ми бачили не всі кімнати!

— Розумниця! Ходімо шукати.

— Вах, вах, вах… Навіщо квапитися? У мене теж з’явилася цікава ідея. Можливо, ми шукаємо не тільки не там, але й не так?

— Агов, Лю-ля-ке-Бабе! — в один голос погукали обидві.

Джин явився злий мов собака, в пістрявому фартушку, з віником в одній руці та ганчіркою для підлоги — в іншій.

— Що вам завгодно, о злісні порушниці режиму?

— У нас з’явилося бажання продовжувати пошуки. А ти ще возишся з прибиранням? Поквапся, зараз розгардіяш піде по другому колу.

— Змилуйтеся, о незрівнянні пері піднебесного світу! — заблагав бідолашний джин, падаючи навколішки. — Я прибрав лише три кімнати, а ви розвели свинарник у сорока! Хан зніме мене з посади, якщо завтра побачить хоч найменші сліди безладу. Пожалійте безробітного джина-а-а…

— О, то твій господар приїздить вже завтра? Треба поквапитися, — підступно примружилася чорноока Гюль-Гюль. — А в потаємній кімнаті ти вже навів лад?

— Ні. Дякую, що нагадала, я… Стоп! Куди це я? — зупинився раптом джин. Він був простацьким хлопцем і ніяк не міг протистояти принцесі, яка виросла в атмосфері інтриг та змов. — Але ж до потаємної кімнати ви не заходили? Отже, і прибирати там не треба.

— Шелті, дорогенька, нагадай — ми заходили туди чи ні?

— Чесно кажучи, люба, не пам’ятаю, — моментально підхопила гру мисливиця. — Це така маленька, в башті, за персидським килимом?

— Ні! — роздратовано виправив джин. — Це така велика, в камінній залі, під килимками, у підвалі сходами вниз.

— Там ми не були, — одностайно кивнули подруги, радісно відштовхуючи одна одну ліктиками. — Так що ти правий, Лю-ля-ке-Бабе, можеш у ній не прибирати.

Джин з полегшенням зітхнув і пішов у своїх справах, а Шелті і Гюль-Гюль, зірвавшись з місця, наввипередки кинулися до камінної зали. Вони з натугою відтягли з місця важкі столи, відкинули килимки… І справді, в підлозі виднілися квадратні дверцята люку з мідним кільцем посередині. Об’єднаними зусиллями дівчата зуміли їх підняти. Вниз вели вкриті мохом сходи, а звідкілясь з глибини йшло червонувате світло.

— Тільки після вас, ваша високосте, — присіла в реверансі Шелті.

— Як можна, ви ж гість у нашій країні. Після вас, — вклонилася Гюль-Гюль.

Дівчата трохи повмовляли одна одну, потім, озброївшись чим бог послав і взявшись за руки, одночасно ступили вниз. У принцеси був тоненький столовий ніж, а у мисливиці — елегантна двозуба виделка. Потаємна кімната зустріла їх палючим жаром незгасимого вогню…

Ось тепер шукачки пригод потрапили куди хотіли, їхньому зору відкрилася невеличка лабораторія. Мало не третину кімнати займав камін, де корчився вогняний демон, прикутий зачарованими ланцюгами. На грубо сколоченому столі й на навісних полицях містилися тисячі незрозумілих баночок, наповнених порошками, рідинами, магічними зіллями, а в окремих випадках — і живими істотами. Повсюди були розкидані незрозумілі палички, на стіні висів величезний меч, у кутку на табуреті лежав старий тюрбан, а прибитий за кутки килим ворушився на підлозі мов живий.

— Ми знайшли! — у захваті заверещала Шелті й розцілувала подругу в обидві щоки.

— Тепер ми покажемо цьому ханові іфритів, як перетворювати дружин на черевики! — щасливо стрибала на одній ніжці Гюль-Гюль. — 3 чого почнемо?

— Та з чого завгодно! Он хоча б з тюрбану. Може, насправді це шапка-невидимка? — дочка лицаря схопила старий тюрбан і швидко надягла на голову. — Ну як?

— Він тобі завеликий… висить на вухах, — критично зазначила принцеса.

— Це не важливо! Скажи, ти мене бачиш?