Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Юнак дістав з наплічника запасну тятиву, натягнув її, порахував стріли й визирнув назовні. Сонце вже хилилося до небокраю, отже, він проспав щонайменше півдня. Шаман скоро має повернутися. До спраги додалося відчуття голоду. Він нашвидкуруч оглянув печеру. Крім двох однакових золотих піал знайшов сувій пергаменту, схований у майже непомітній ніші над столом. Мова напису була невідомою, однак схематичний малюнок промовисто свідчив, що хлопець тримає у руках опис послідовності ритуалу. На пергаменті зображувався жертовник із розіпнутим на ньому чоловіком. У шести місцях над тілом жертви зависав ніж, показуючи черговість завдання ударів. Дві чаші, дуже подібні до піал, розташовувалися у заглибленнях на кінцях кровостоків. Ліва піала курилася димом, а права горіла вогнем, що опадав до низу.

Тегур вкинув сувій з обома піалами до наплічника і вибрався з печери. Він втамував спрагу кількома пригоршнями води зі струмка, а коли підвів очі — просто перед собою, на протилежному березі, побачив учителя.

— Куди це ти зібрався? — шаман кивнув на наплічник.

Юнак одним рухом зірвав з плеча лук і цим видав, що йому відомі чаклунові наміри. Вкласти стрілу вже не встиг. Між руками шамана виникла якась чорнота. За мить до юнака вже стрімко летіла куляста чорна хмарка. У його голові немов спалахнув смолоскип. Підступила нудота, ноги підкосилися, Тегур поточився, знепритомнів і впав головою у воду.

Коли Гордій підходив до Покровської церкви, де цього дня стався вибух, йому зателефонував капітан. Вечоріло, проте співробітники оперативних служб ще працювали у храмі та побіля нього. Натовп городян, які справляли витрішки на місці теракту, вже потроху розходився. Телеоператори згорнули свою апаратуру, нав’язливі репортери залишили у спокої міліційних начальників та священиків.

— Як Ви, напевно, вже знаєте, пане Гордію, — без передмов і навіть привітання почав капітан, — наші проблеми не вичерпалися Дніпропетровським прецедентом.

— Вже маєте версію нового вибуху? — характерник вийшов із говіркого натовпу, щоб ліпше чути співрозмовника.

— Це не телефонна розмова. Пропоную зустрітися. Наскільки мені відомо, ви також у Запоріжжі.

— Ви, як завше, добре поінформовані, капітане. За півгодини у ресторані «Запорізька Січ» на Хортиці, — Гордій попрямував до машини.

На зустріч характерники запізнилися — Мечислав, який був за кермом джипу, не врахував заторів у годину пік. Капітан вже чекав на них у дерев’яній альтанці ресторану.

— У цьому теракті загинула черниця, є кілька поранених, — сказав офіцер, щойно вони привіталися.

— Гадаєте, Юрію, це також справа «політологів»? — Іван сів до столу.

— Гірше, панове!

— ?! — здивовано звели брови характерники.

— Вибух, за офіційною версією, скоїли паламарі цієї ж церкви!

— Отакої, — Мечислав відломив собі скибку гарячого висівкового хліба та посипав її чорним перцем. — Були «політологи-терористи», а тепер завелися ще й «паламарі-терористи».

— Влада дуже непокоїться, що… — почав був капітан.

— Непокоїтися у вашої влади виходить найкраще, — знову втрутився Мечислав, — ліпше — лише красти.

— Помиляєтеся, панове, — трохи підвищив голос офіцер, — рівень некомпетентності нашої з вами влади є таким, що вона вже нездатна усвідомити навіть прямої небезпеки для себе самої. Влада навіть не уявляє, наскільки вона неадекватна сучасному світові.

— Сміливий ти, як на служивого! — Мечислав відкусив шматок хліба з перцем.

— Як гадаєте, капітан — дурнів залякати легше чи важче, ніж розумних? — поцікавився Гордій, підчепивши виделкою шматок лососевого карпаччо, що його саме приніс офіціант.

— Залежить від того, чим лякати. Та, звісно, дурні не здатні до аналізу, але схильні до забобонів і паніки.

— Тоді для влади ідеально згодиться версія про те, що і паламарів на те намовив самодержець, — Мечислав також наколов тонісінький клаптик світло-червоної риби.

— А якою є версія вашого керівництва цього разу? — запитав Гордій.

— Перш за все, припускають, що вибухи у Дніпрі та Запоріжжі між собою пов’язані.

— Яка глибока думка, — зіронізував Гордій. — Далі!

— Начальство таки схиляється до самодержавної версії, неофіційно, звісно, — визнав капітан..

— Та це направду несерйозно! — розсердився Мечислав. Тим паче, що ця церква належить до самодержавного патріархату, — додав Гордій. — Навіщо ж самодержцеві її плюндрувати? Раптом хтось вибовкає, що він висадив у повітря храм власного патріархату, шкандаль зчиниться на всю тобі Євразію!