Нил Гейман: Зоряний пил

Там він переодягнувся у свій найкращий піджак, найкращу сорочку і найкращі штани, а бруд із черевиків відскріб кишеньковим ножем. Потім Дунстан пішов на кухню, поцілував матір у щоку і пригостився паляницею з чималим шматком свіжозбитого масла.

Опісля, зав’язавши нові монети у найкращу недільну батистову хустинку, Дунстан пройшов через усе село до муру, де побажав доброго ранку варті, що охороняла прохід.

Крізь прохід було видно, як на луці напинають кольорові навіси, ставлять ятки, чіпляють кольорові прапорці. Юрби людей ходили туди-сюди.

— До полудня прохід заборонений, — повідомив вартовий.

Дунстан знизав плечима, подався до корчми і замислився, що б таке придбати на свої заощадження — півкрони, прибережені ще здавна, і «щасливу» шестипенсову монету з дірочкою, що висіла в нього на шиї на шкіряній мотузці. І це якщо не рахувати цілої жмені монет, зав’язаних у хустку. Дунстан вже й забув, що минулої ночі йому обіцяли ще дещо.

Ледве настав полудень, хлопець побіг до муру і схвильовано, мовби порушуючи якийсь неписаний закон, перейшов на інший бік. І тут він побачив джентльмена у шовковому циліндрі. Джентльмен привітно кивнув.

— А ось і господар мого помешкання. Як почуваєтеся, пане?

— Чудово, — відгукнувся Дунстан.

— Ходімо зі мною, — запропонував високий чоловік. — Пройдемося трохи разом.

Вони пішли через луку до наметів.

— Ви вже тут бували? — запитав чоловік.

— Так, я був на минулому ярмарку, дев’ять років тому. Ще хлопчиком, — зізнався Дунстан.

— Що ж, — сказав орендар, — пам’ятайте, що тут треба бути ввічливим і не брати ніяких подарунків. Пам’ятайте, що ви тут тільки гість. А зараз я дам вам те, що заборгував за житло. Адже я присягнувся це зробити. Всі мої дари довготривалі: цей належатиме і вам, і вашому первістку, і первістку вашого первістка, незалежно від статі… Цей дар не втратить сили, доки я живий.

— І що ж це таке, шановний пане?

— Мрія вашого серця, пригадуєте? — відповів джентльмен у циліндрі. — Мрія вашого серця.

Дунстан мовчки вклонився, і вони пішли далі.

— Очі, очі! Міняємо старі на нові! — кричала крихітна жінка з-за прилавка, заставленого бутлями і колбами з очима усіх форм і кольорів.

— Музичні інструменти зі ста далеких земель!

— Свистки за пенні! Гудки по два пенні! Церковні хорали по три!

— Випробуйте долю! Підходьте ближче! Відгадаєте простеньку загадку — отримаєте анемону!

— Нев’януча лаванда! Полотно з дзвоників!

— Сни на розлив, по шилінгу за пляшечку!

— Нічні плащі! Сутінкові плащі! Плащі з напівтемряви!

— Мечі долі! Жезли влади! Кільця вічності! Карти талану! Ходіть до нас, сюди!

— Бальзами, мазі, настоянки, трунки!

Дунстан завмер біля прилавка з крихітними кришталевими прикрасами. Він розглядав прозорих тваринок, міркуючи, чи не придбати одненьку для Дейзі Гемпсток. Хлопець обережно узяв кришталеве кошеня завбільшки з великий палець руки. Раптом фігурка блимнула очима, і Дунстан від несподіванки випустив її; фігурка перекрутилася в повітрі і приземлилася на чотири лапи — точнісінько як справжній кіт — опісля відбігла на край прилавка і почала вилизуватися.

Дунстан пішов далі, пробираючись між юрбами людей. Ринок був забитий ущент: тут були всі чужоземці, що з’їхалися до Стіни за останні тижні, а також чимало тутешніх мешканців. Пан Броміос також поставив ятку і продавав місцевим вино і пиріжки — їм, звісно, хотілося скуштувати наїдків і напоїв, що продавали інші учасники ярмарку, але дідусі й бабусі (що колись навчилися цього від своїх дідусів і бабусь), нараяли у жодному разі не їсти ніяких страв, що продавали мешканці Чарівної Країни, не ласувати їхніми фруктами, не пити їхньої води і їхнього вина.

Так було справіку: раз на дев’ять років народ Тамтешнього Краю ставив на цій луці намети; цілий день і цілу ніч тут відбувався Чарівний Ярмарок. У такий спосіб раз на дев’ять років між двома світами встановлювалися торгові відносини.

Тут продавали чари, дива й таємниці; на ярмарок привозили речі, які нікому й не снилися, товари, які навіть уявити важко. «Кому потрібні яєчні шкаралупи, наповнені грозою?», — думав Дунстан. Хлопець перебирав монети, зав’язані у хустинку, і вишукував очима якусь милу недорогу дрібничку на подарунок Дейзі.

Він почув ніжний передзвін дзвоників, ледве помітний у ярмарковому шумі, і пішов на цей звук.

Він пройшов повз ятку, де п’ятеро здорованів танцювали під бентежну музику шарманки, ручку якої крутив сумний чорний ведмідь; пройшов повз іншу ятку, у котрій голомозий чолов’яга в яскравому кімоно, зазиваючи покупців, бив порцелянові тарілки і кидав уламки до казана, з котрого піднімався різнобарвний дим.