Нил Гейман: Зоряний пил

— Що ж, хлопче, — звернувся до Дунстана джентльмен у чорному циліндрі, щойно зникли останні крихти пудингу. — Схоже, у цій корчмі більше немає вільних кімнат. І в усьому селі теж.

— Справді? — нітрохи не здивувавшись, перепитав Дунстан.

— Справді, — кивнув джентльмен у циліндрі. — От я і хотів вас запитати: чи не знаєте ви, де можна було б винайняти кімнату?

Дунстан знизав плечима.

— Здається, все вже зайнято. Пригадую, коли мені було дев’ять, батьки цілий тиждень перед ярмарком веліли спати під стріхою у хліву, а мою кімнату здавали якійсь пані зі Сходу, котра приїхала з родиною і слугами. Від’їжджаючи, вона подякувала мені і подарувала летючого змія — я запускав його на луці, аж поки одного дня нитка обірвалася, і змій полетів хтозна-куди.

— А де ви зараз живете? — запитав джентльмен у циліндрі.

— У хатині на краю батьківського поля, — відповів Дунстан. — Раніше там жив наш пастух, але він помер позаминулого року на День врожаю, й батьки віддали хатину мені.

— Відведіть мене туди, — враз відгукнувся джентльмен у капелюсі, і Дунстан навіть не подумав йому відмовити.

Ніч була ясною, світив яскравий весняний місяць. Дунстан і його супутник минули село і пішли до краю лісу, повз ферму родини Торнів (при цьому гість злякався корови — вона спала і хропла уві сні). Нарешті вони дісталися Дунстанової хатини.

Там була одна-єдина кімната і камін. Гість кивнув.

— Підходить, — сказав він. — Дунстане Торн, я винайму вашу хатину на три дні.

— А що мені за це буде?

— Золотий соверен, ще півшилінга і мідний пенні, плюс новенький блискучий фартинг.

Золотого соверена за дві ночі було більш ніж досить: у ті часи працівник на фермі — за умови хорошого врожаю — отримував п’ятнадцять фунтів за рік. Але Дунстан вагався.

— Якщо ви приїхали на ярмарок, — сказав він гостю, — то, мабуть, продаватимете чари й дива.

Високий джентльмен кивнув.

— Отже, вас цікавлять чари й дива? — він ще раз окинув оком однокімнатний будиночок Дунстана. Зовні почав накрапати дощ — було чути, як на солом’яний дах падають перші краплі.

— Ну гаразд, — сказав гість із ноткою роздратування. — Чари, дива… Завтра ви знайдете Мрію свого серця. А поки що — ось ваші гроші.

Одним вправним рухом він витягнув монети з Дунстанового вуха. Хлопець перевірив, чи це не ельфійське золото — по черзі доторкнувся кожною монетою до залізного цвяха на дверях. Опісля вклонився джентльменові і вийшов під дощ, зав’язавши гроші у хустинку.

До хліва Дунстан дійшов вже під зливою, заліз під стріху і швидко заснув.

Крізь сон до нього долинали грім і блискавки — але Дунстан не прокидався. Перед світанком його хтось розбудив — перечепився за його ноги.

— Вибачаюся, — сказав голос. — Себто, перепрошую.

— Хто це? Хто тут? — запитав Дунстан.

— То я, — відгукнувся голос. — Я на ярмарок приїхав. Ліг спати в дуплі, аж тут у дерево вдарила блискавка, звалила його, розколола, як яєчну шкаралупу, як гілочку розламала, і мені за шию полився дощ. У жодному разі не можна було промочити багаж — його слід тримати сухим, як порох… і мені вдалося все вберегти, хоча мокро було так, наче навколо…

— Вода? — підказав Дунстан.

— Ще мокріше, — продовжував голос у темряві. — Тож скажіть, будь ласка, чи ви не заперечуватимете, якщо я переночую тут, під вашим дахом? Я не дуже великий, не заважатиму, і взагалі…

— Тільки не ходіть по мені, — позіхнув Дунстан.

На мить спалахнула блискавка, і в її світлі хлопець помітив у кутку щось маленьке і кошлате, із великим пом’ятим капелюхом. А потім — знову темрява.

— Сподіваюся, я не завдаю вам клопоту, — сказав голос. Дунстанові подумалося, що прозвучало це справді кошлато.

— Не завдаєте, — стомлено відповів Дунстан.

— Чудово, — зрадів кошлатий голос, — бо завдавати вам клопоту зовсім не хочеться.

— Будь ласка, — заблагав Дунстан, — дайте поспати. Ну будь ласка.

Незнайомець засвистів носом, після чого почулося неголосне хропіння.

Дунстан завовтузився на сіні. Кошлате створіння, нехай ким би воно було, на мить затихло, почухалося, пукнуло — і знову захропіло.

Слухаючи, як дощ періщить по даху, Дунстан думав про Дейзі Гемпсток. Уявляв, як вони гуляють, тримаючись за руки, а за ними, на відстані шести кроків, йде високий джентльмен у циліндрі та маленьке кошлате створіння, яке Дунстан ніяк не міг розгледіти. Вони йшли по Мрію його серця…

Дунстанове обличчя залило сонячним світлом. У хліву було порожньо. Хлопець умився і пішов до батьків.