Корнелия Функе - Володар драконів

Лунг ступив у воду і витягнув шию.

Так, це саме він. Великий сірий автомобіль, обплутаний ліанами, вкритий опалими квітами і ящірками, що грілися на сонечку на його гарячому капоті.

Бен, похитуючись, пройшовся по стовбуру і зістрибнув на протилежний берег. Дракон із Сірчаною шкуркою і Мухоніжкою на спині перейшов убрід мілку воду і зупинився на березі, вичікуючи. Бен розсунув ліани і обережно зазирнув до салону автомобіля. На передньому сидінні принишкла велика ящірка. Вона засичала на хлопчика, коли той наблизив обличчя до бічного вікна. Бен злякано відсахнувся. Ящірка одним стрибком зникла між сидіннями.

— Скло вибите, — неголосно вигукнув Бен. — Саме так, як казав професор.

Він знову обережно просунув голову у вікно машини. Ящірка зникла, але на задньому сидінні скрутилися клубком дві змії. Бен міцно стиснув зуби, просунув руку у вікно і натиснув на сигнал. І швидко відскочив.

Хмаровиння птахів із лементом злетіли у повітря. Ящірки зісковзнули з гарячого металу і порснули у зарості ліан. І знову запала тиша.

Бен обережно, поволі відходив від автомобіля. Вони повинні чекати на відстані сімнадцяти кроків, як сказав професор. Один… два… три… чотири… Сімнадцять кроків — це, здається, багато. Він навмисне намагався крокувати не дуже широко. Відрахувавши сімнадцять, хлопець сів на камінь і став чекати. Лунг приліг за його спиною серед квітів і буйного листя. Сірчана шкурка і Мухоніжка повсідалися йому на лапи. Всі як зачаровані дивилися на автомобіль.

Азіф не змусив себе довго чекати.

Із вікон автомобіля заклубочився блакитнуватий дим і став підводитись все вище і вище, поки Бену, що стежив за ним, не довелося закинути голову вгору. Між вершинами пальм пасма диму зійшлися докупи і закружляли у зростаючому вирі, поки з величезного стовпа диму утворилося тіло, синє, як нічне небо, і таке велике, що закрило своєю тінню все довкола. На шкірі, на плечах, на руках і на товстому животі Азіфа блищала тисяча очей, круглих і сяючих, немов коштовні камені.

Бен відсахнувся, відчувши спиною панцир Лунга. Сірчана шкурка і Мухоніжка зіщулились від жаху на спині у дракона. Лише Лунг не зрушив із місця і, високо задерши голову, дивився на джина.

— А-а-а-ах! Ви ті-і-льки погля-а-а-ньте! — Джин схилився над ними. Тисяча очей з тисячею відображень мерехтіла у них над головами, а подих Азіфа проносився від одного кінця ущелини до іншого, як гарячий вітер пустелі. — Хто-о-о до на-а-а-с прийшов! — Пролунав його грімкий голос. — Дракон, справжній дракон! О-о-сь воно як!

Голос у нього був гучний, як луна, і одна кам’яна стіна ущелини відкидала його до другої.

— Через те-е-е-ебе у мене так свербіла шкіра, що тисячі слуг довелося мене чесати!

— Це я ненавмисно, джине! — крикнув йому Лунг. — Ми прийшли, щоб поставити тобі запитання.

— О-о-о-о! — губи джина розтягнулися в посмішці. — Але ж я тільки людям відповідаю на запитання.

— Це ми знаємо! — Бен схопився, відкинув волосся з лоба і подивився вгору на величезного джина. — Питання поставлю я, Азіфе.

— О-о-о-о! — видихнув джин. — Ця комашка зна-а-а-ає наше ім’я. І що у тебе за пита-а-а-ння? Мої умови тобі відомі?

— Так, відомі! — відповів Бен.

— Чудо-о-о-во! — Джин схилився ще нижче. Дихання його було гарячим, немов пара з каструлі. Бен обтер піт із кінчика носа.

— Запи-и-и-туй! — сказав джин. — Мені якраз не завадить ще один слуга! Наприклад, щоб чистити мені вуха. Зріст у те-е-е-ебе відповідний.

Бен судомно ковтнув слину. Обличчя Азіфа було тепер просто у нього над головою. У ніздрях у джина росло синє волосся завтовшки із стовбур молодого дерева, а гострі вуха, що стояли сторчма високо над лисою головою, були більші за крила Лунга. Два величезні ока, зелені, як у гігантської кішки, глузливо дивилися згори на хлопчика. Він побачив у них своє крихітне відображення. В інших очах Азіфа сніг засипав незнайомі міста і тонули кораблі в море.

Бен знову змахнув краплю поту з кінчика носа і голосно мовив:

— Де ми могли б знайти Поділ неба?

Сірчана шкурка заплющила очі. Лунг затамував подих, а Мухоніжка затремтів усім тілом. Серце в Бена скажено калатало, він, завмерши, чекав на відповідь джина.

— Поділ неба? — повторив Азіф. Він ще на кілька метрів підвівся до неба, а потім розреготався так голосно, що зі стін ущелини зірвалося каміння і полетіло в прірву. Його товстелезний живіт коливався у Бена над головою, погрожуючи відвалитися.

— Ах, чоловічок, чоловічок! — прогримів Азіф, знову схиляючись над хлопчиком. Лунг встав перед Беном, захищаючи його, але Азіф м’яко відштовхнув дракона своєю величезною рукою вбік.