Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— А ти як тут опинився?

— Як тут, так і деінде, — Борис почав щось паяти, — так і всюди я з'являюся завжди вчасно. Бо в мене — інтуїція... Ви що, — дорікнув вундеркінд, — не могли мене попередити, що ляльку треба навчити української?.. Я приніс би все своє. А то товчуся по підвалах, наче примара... Ви б там хоч замок поставили людський. Поки відчинив ті двері, що скриплять, як гальмівні колодки в наших маршрутках, ключем, як у Буратіно, весь упрів.

— Як ти посмів залишити малу саму, та ще й на підлозі? — нападав Лев, ігноруючи вундеркіндові хитромудрі поради.

— Ви гадаєте, що вона могла кудись піти? — здивувався Мудрагель. — І взагалі, нехай звикає до самостійності. Чи ви хочете з неї виростити парникового вундеркінда типу мене?

— Не хочу.

— Отож-бо. Ставте чайник. Під гарячий чай з тістечками зараз будемо насолоджуватися, як лялька Мавка щебече солов'їною українською мовою.

— Чому Мавка? — здивувався Лев.

— Скажи, сонечко, як звати лялю? — звернувся вундеркінд до Ганнусі.

— Мака! — заплескало долоньками дитя.

— В нормальних сім'ях діти перше слово кажуть «мама», — жартував Безрукий. — Він уже став не просто спокійним, а розслабленим. Борис — не лише вундеркінд, але й бальзам на зранену душу.

— А в сім'ях етнографів, міфологів та лікарів з подібними діагнозами діти перше слово кажуть «мавка». Хто така мавка? — звернувся Мудрагель до Ганнусі.

Мала щось прогугукала.

— Молодець. Правильно, — погладив її по голівці вундеркінд. — Мавка — лісова красуня. Гарна гола дівчина з довгим розпущеним волоссям. Але ми твою мавку, Ганнусечко, негайно одягнемо, бо твій найчудовіший у світі татко розіб'є дядькові Борисові носа. І з нього потече кров. А кров треба берегти. Бо вона живить організм поживними речовинами. До того ж у дядька Бориса буде вавка. А вона болить. Ти хочеш, щоб дядькові Борису було боляче?

Ганнуся скривилася, замахала голівкою, що не хоче...

— Тебе прощено, вундеркінд! — розреготався Лев. — Водночас ти влип. Бо кращої няньки я ще не бачив. Правда, трошки тебе підучу задля безпеки дитини. А так — я задоволений... Чай ти заслужив...

Лев присів на килим. Донечка підповзла до татка, притулилася.

— Ну як тобі дядько-вундеркінд?

Замість відповісти мала розтулила кулачок і всміхнулася. На долоньці лежала біла, як молоко, мініатюрна пташка, виготовлена з тканини. Лев придивився.

— О, дядько-ботанік тобі пташку подарував! Голуба!

— Не я, — заперечив Борис.

— Тоді де Ганнуся його взяла?

— Був зашитий у ляльці.

Безрукий недовірливо глянув на юнака.

— Що ти мене смішиш, чудо природи, навіщо китайцям зашивати в ляльку голуба?

— Не знаю. Певно, сюрприз.

— Для кого? Для маніяків? Які потрошать іграшки?..

— Та що ви на мене напали, Леве Львовичу! Звідки мені знати, що задумали китайці?.. — Безрукий ще раз продіагностував Бориса своїми всевидючими очима. Схоже, на цей раз чудо природи не брехало. Пташка не його.

— Ти все маєш знати! Ти вундеркінд перерослий! Уже майже геній, ясно? — зареготав Безрукий. — Добре, забери в малої голуба, бо ще з'їсть його, і на кухню...

— А чому я?

— А чому вона має не любити мене? Ти знайшов, ти і забирай!

Ганнуся не віддала пташки ні дядькові, ні таткові. «Дійсно, вперта, — запишався Лев, — як я...»

Узяв малу на руки. Борис прихопив ляльку.

— Ганнуся попоїла, — серйозно звітував дядько-вундеркінд. — Випила свій чай. Підігрітий згідно з інструкціями. Одне слово, все, як казала Марі... І їй треба зараз спати. Ляльку на знання рідної мови перевіримо згодом, бо мала розбавиться і не засне... Після тістечок я вам розповім, що дізнався. А дізнався я стільки, що легше знайти голку в копиці сіна, ніж нашого кам'яного лева з душею Львова. Але я вважаю, що це добре. Якщо наш супротивник починає пошуки з нуля. Так само, як ми...

— А якщо ні?

— Тоді можливостей у нас мало. Зате шансів — море!

Борислава Болеславівна зайшла в миршавеньке кафе «Під веселою стріхою».Стріха, точніше, звичайна бляха, протікала, з кухні смерділо пересмаженою олією, жирні мухи нападали на страви, зате веселих клієнтів був повний зал. Якщо залом можна назвати довгий вузький коридор з кульгавими столиками і подряпаними пластиковими стільцями.

Борислава Стійка в цьому кафе почувала себе, як не в тій тарілці, до якої звикла. Сіла за засмальцьований столик у кутку, як сиротинка, і спостерігала. На неї спідлоба глипнули хмільні чоловіки й одразу ж забули. Жінки, яких тут була меншість, взагалі на сухоребру пані не звертали уваги.