Генри Олди - Пасербки восьмої заповіді

Першим заворушився, приходячи до тями, настоятель тинецького монастиря. Він озирнувся, швидше відчув, аніж побачив темні постаті

людей біля підніжжя цвинтарного пагорба, якимось шостим чуттям упізнав єпископа і запізніло мовив: „Apage, satanas!“, здійнявши до неба руки.

— …Щиро вітаю вас, отче настоятелю! — це були перші слова єпископа. Він уже зійшов на пагорб, але не отямився остаточно.

А що ще міг він сказати?!

— Я на свої очі бачив, як боролися ви та оті благочестиві особи з ворогом роду людського, і як ганебно тікав до Геєни посоромлений, вигнаний вами диявол! Тепер я переконався: наклеп, неправда й облуда все, що мені про вас розповідали! Тільки істинно віруюча в Господа нашого й чиста душею людина здатна на таке! Тепер я особисто писатиму в Рим і клопотатимусь перед Його Святістю, щоб ваші заслуги перед Богом і Церквою були оцінені гідно!..

Єпископ говорив ще щось, а позаду в нього перешіптувалися гайдуки князя Лентовського:

— Живим, живим хотів диявола взяти! Ет, шкода, не втримав!

— А, може, воно й краще? У пеклі йому місце, проклятому, а не тут — от тинецький настоятель його туди й спровадив!

— Ніякий він не святий, братики, цей абат! Його превелебність он і за хрест хапався, і молитву проказував — а Сатані хоч би що! А той абат — врукопаш…

Певна річ, його превелебності, який добре чув, про що шепочуться гайдуки, їхні розмови аж ніяк не додавали настрою. Але він нічого не міг удіяти: свідків було хоч греблю гати, усе бачили не тільки його ченці, а й гайдуки, і п’яний пастух та й сам Лентовський, а вже князеві слова навряд чи в когось викличуть сумнів! Багато всілякого водилося за старим князем, але на неправді його ще ніхто ніколи не піймав… Та й приводу не було.

— Дякую вам, ваша превелебносте, — утомлено посміхнувся абат Ян і скромно схилив голову. — Але я лише виконував свій обов’язок перед Господом нашим і святою Церквою. І не один я став поперек дороги ворогові роду людського. Допомогла мені щира віра цих чесних християн, — настоятель кивнув на Михала, Марту, Терезу та Мардулу, котрі з’юрмилися позаду нього. — Інакше навіть не знаю, чи впорався б я віч-на-віч із Нечистим!

— Скромність завжди була вашою чеснотою, отче настоятелю, — сухо зауважив Гембицький. — А тепер давайте подякуємо Господові нашому за щасливий порятунок і за те, що дарував вам і цим „чесним християнам“ сили для боротьби з дияволом.

Сперечатися з єпископом ніхто не посмів, і всі присутні стали навколішки.

— Ну а тепер чи не час нам іти, отче настоятелю? — зауважив Гембицький, закінчивши молитву та підводячись з колін.

— Дякую, ваша превелебносте, але я обіцяв батькові, що пробуду на його могилі до сходу сонця. А я звик дотримуватися своїх обіцянок, — твердо відповів отець Ян.

— Що ж, — стенув плечима провінціал. — Хай береже вас Господь.

Він повагом осінив хрестом тих, котрі залишалися… Супроводжуваний домініканцями, почав спускатися вниз.

Однак Лентовський із гайдуками не поспішали за його превелебністю. Старий князь стояв, руки в боки, і свердлив ненавидячим поглядом свого єдиного ока Михала, який знесилено обіперся на могильний хрест.

У цьому погляді ясно читалося все, про що думає зараз старий князь. Убивця його сина має померти, незважаючи ні на що, — і ні Бог, ні диявол не зупинять князя. Солтис Ясиця Кулах сказав: „Викликай його на чесний бій…“ От і настав час для цього самого „чесного бою“, у якому Михалові не вистояти ані хвилини — з обпеченими руками, ледь живому, вкрай вимотаному сутичкою з Сатаною… Але бій буде чесним, один на один, при свідках, і ні солтис Кулах, ні хтось інший не посміє нарікати опісля князеві за цю смерть і чинити йому завади в тутешніх горах. Усе буде чесно. За вбитого Яноша буде відомщено…

Схоже, не тільки Михал прочитав усе це в погляді Лентовського. І без того бліда Марта раптом сполотніла ще більше і, схопивши за лікоть Терезу, яка стояла поруч і нічого не розуміла, гарячково зашептала їй щось у вухо.

Бабські перешіптування не цікавили князя. Лентовський повільно рушив до Михала, не відводячи від нього пекучого погляду. Він не бачив, як жінки на мить обнялися, дивлячись одна на одну неворушкими очима, а потім Марта змією ковзнула в ноги князю, намагаючись поцілувати його долоню.

— Князю, пощади воєводу Райцежа! Змилуйся, не змушуй із тобою рубатися! Сина твого він у чесному бою переміг — усі бачили! Не плямуй же князівських рук невинною кров’ю, а князівської честі — ганьбою!