Генри Олди - Пасербки восьмої заповіді

Ближче до полуночі, не витримавши терзань, він вирішив піти на цвинтар — бо що ж виходить, справжні Самуїлові діти сидять над батьковою могилою, а він, Мардула, який вважав себе щирим захисником покійного баци, валяється тут на простирадлах! — тож ніякі засуви не змогли зупинити юнака, ніякий біль від опіків не став йому на заваді.

Мардула й сам достоту не знав, що скаже Самуїловим годованцям, коли побачить їх, але тільки-но перед його поглядом постали четверо Івоничів, які вчепилися у франта із запльованим жмутиком волосся на підборідді… Усі думки враз вилетіли з розбійницької голови, він кинувся в бійку і, роздираючи підсохлу кірку на обпечених руках, ухопив Півняче Перо за горло.

Наука Самуїла-баци збурилася в Мардулі киплячим варивом — і за мить розбійник уже стояв поруч із Мартою та дивився на те, що діється всередині Великого Здрайці.

— Ой мамо… — дзвінким голосом знову вигукнув розбійник і стрімголов кинувся до Сивого. Яким чуттям він збагнув, що цього кремезного вовкуна треба рятувати, а не дубасити, скажімо, каменем по голові — це так і залишилося для Марти загадкою, але спритні пальці Мардули миттєво розплутали ланцюг, і обидва вони, вовкулака та розбійник, помчали навколо гурту безумців і погнали їх на Марту.

Коли найближча продана душа опинилася біля Марти, жінка підтягла її до себе — це виявилася літня дама з бородавчастим обличчям — і штовхнула у ворота. Дама загаялася, Марта схопила ланцюг, що проріс із крижів нещасної і, не тямлячи, що робить, ударила ланцюгом об коліно, як товстим ціпком… А потім ще довго дивилася на розірвану прив’язь та на свої закривавлені долоні.

На понівеченому обличчі дами з’явилося щось схоже на людський вираз, вона похитнулася, штовхнула плечем стулку воріт і раптом кинулася у відкритий отвір, як мати кидається в палаючий будинок по дитину, котре гине.

Марта проводжала її поглядом, аж поки та зникла, і повернулася до наступного, зовсім ще хлопчика з бордовою родимою плямою через усю праву щоку.

Вона рвала ланцюги, слизькі кільця виривалися з липких від крові долонь, жінка вже не знала, що тріщить: кайдани, що рвуться, чи її власні сухожилля; ворота поглинали визволених одного за одним, різкі вигуки Мардули зливалися з лютим гирканням Сивого, від куряви над місцем битви зі Стражами чулися лайка трьома мовами упереміш із латинню, і ревище, дике, надривне, нескінченне ревище над рівниною…

Його превелебність єпископ Гембицький не любив та й не вмів квапитися. Про намір дітей старого Самуїла разом із тинецьким настоятелем провести ніч на батьківській могилі, він знав заздалегідь; утім, таємниці з цього ніхто не робив. Тільки-но всі четверо вирушили на цвинтар, єпископові доповіли про це, ледве

Івоничі встигли вийти з хати, тож чернець, який висунувся у вікно, лише підтвердив уже відоме. Але поспішати його превелебності було нікуди. Нічого особливого в тім, що дорослі діти, виконуючи батькову волю, проведуть ніч на його могилі, не було. А проте… Недаремно пахолки князя Лентовського божилися, що бачили поруч із тинецьким настоятелем того, чиє ім’я краще зайвий раз не згадувати, — ворога роду людського! Та й ожилі небіжчики й усе таке інше; може, й привиділося князівським людям з переляку, тож і наплели зайвого, — а може, й ні! Повага до покійних — діло угодне, але не християнський це звичай — ніч на цвинтарі сидіти! Помолися Господу за душу батька свого, постій над могилкою та йди собі з Богом; а оце нічне пильнування… Що, коли Самуїлові діти якесь богопротивне чаклунство замислили?

Оце й належало з’ясувати достеменно.

Однак Гембицький справедливо розсудив, що жодне чаклунство, якщо воно й намічалося, раніше полуночі вершити не будуть, а тому сидіти зайві три-чотири години на цвинтарі чи неподалік немає ніякого сенсу.

Отак розміркувавши, його превелебність спочатку добряче повечеряв, потім віддав якийсь час молитвам та благочестивим роздумам і лише після цього почав збиратися в дорогу.

Треба сказати, що перед тим, як вийти, єпископ удався до роздумів не тільки благочестивих, а й дуже практичних. Прихопивши із собою двох ченців із дебеліших, Гембицький рушив прямо до табору князя Лентовського, щоб попросити в того гайдуків для супроводу. А заодно і знайти провідника, який довів би їх до цвинтаря, — блукати в пітьми навмання єпископові аж ніяк не хотілося.

Першим знайшовся провідник, знайшовся сам собою й цілком випадково. Утім, він був такий п’яний, що в єпископа просто язик не повернувся сказати, наче провідника „сам Бог послав“.