Олесь Бердник: Вогнесміх

— Гм, — відізвався Гриць, дивуючись незвичним висловам химерного співбесідника. — А де ж ваш… намет… Спальний мішок?

— Мені такі речі зайві, — усміхнувся юнак.

— Он як! Тоді ви стоїк. Але такий гарт може привести до недуги, інвалідства…

— Мені таке не загрожує…

— Не розумію…

— Бачу — ви здивовані. Не вірите. Що ж, доведеться дещо розповісти. Якби де-небудь у долині, ви б не почули цього. А тут, на перехресті гірських стежок… хай так буде. Вас зачарувало диво гір, душа розкрита назустріч небувалому, можливо, дещо ввійде у глибини вашого єства, запам’ятається…

— Але хто ви? Скільки вам років?

— Звичайна людина. Ваш сучасник. Мені від останнього народження сорок літ…

— Жартуєте? І що означає — від останнього народження? Якісь байки про метемпсихоз, перевтілення?

— Та ні, мої твердження цілком серйозні. Дуже далекі від східних ідей про мандрування душі. Але про це згодом. Говорити варто лише про оцього індивіда, що перебуває поряд з вами. Ви, певно, хочете знати моє прізвище? Для нашої бесіди це не має жодного значення. Колись мене звали Григорієм… Грицем…

— Моє ім’я також Гриць, — озвався Гук.

— Приємний збіг…

— Ви українець?

— Так. Киянин. Проте чи не пора в путь? Сонечко пригріває. Я допоможу нав’ючити рюкзака. Ого, скільки бебехів напхали ви сюди! Мені такого лахміття вже не потрібно. Шорти одягаю лише для так званої пристойності…

— А що ви їсте? — з недовір’ям запитав Гук.

— А ви що? — весело парирував запитання юдак.

— Як то що? Хліб, консерви, овочі, плоди… Все це ось тут, у рюкзаку…

— Відповідь не по суті, — усміхнувся незнайомець. — Можна сказати простіше: ви харчуєтеся світлом. Пам’ятаєте слова Тімірязєва: ми — діти Сонця. Енергія життя — то енергія променя. Це школярська істина. Ви добуваєте цю енергію з плодів, м’яса, убиваючи при цьому міріади живих істот, клітин… а я — засвоюю потрібну мені силу з першоджерела…

— Гм. Мені здається, ви містифікуєте. Правда, десь я читав про це. Згадав… Ціолковський в книзі «Грезы о Земле и небе» пише про таких ефірних істот, котрі живляться лише світлом… живуть навіть у вакуумі…

— От бачте!

— Але ж це неможливо. Це — протиприродно!

— Ви питали про це у природи? — іронічно озвався юнак.

— Це ж і так ясно, — сердито буркнув Гриць. — Флора в прадавності пішла шляхом автотрофності, тобто поглинає світло безпосередньо… а ми — люди, тварини, вся фауна — гетеротрофи, одбираємо цю енергію вже від рослинного царства…

— От ви й розібралися самі, — підхопив незнайомець. — Люди — визискувачі флори. Люди й весь легіоп великих і малих тварин. Цим давно бідкалися визначні вчені. Наприклад, Вернадський ще в довоєнні роки серйозно поставив питання про грядущий перехід людства до автотрофності, до безпосереднього засвоєння енергії світла. Він вважав, а з ним і такі велети думки, як Ціолковський, Чижевський, що лише автотрофній людині пощастить освоїти Космос…

— Гм. Може, й так. Це, справді, прекрасно, цікаво. Проте це ж справа далекого прийдешнього?

— Щоб щось зробити в прийдешньому, треба задуматися про це в сучасності. І не лише задуматися, а експериментувати, діяти. І потім… що таке минуле, сучасне, прийдешнє?.. Ці фази часу — лише слова, що прикривають наше неуцтво. Те, що може статися у вічності, давно сталося . Ви розумієте це? Вся справа в тому, щоб дорости до рівня того чи іншого щабля, взяти нектар з тої чи іншої квітки космічного поля. Вирощуй крила, лети… і бери! А що стосується неможливості світлової енергетики для людини — тут я заперечу рішуче. Бо перед вами — живий факт. Я сам.

— Гм. Або мені це сниться… або ви жартуєте…

Юнак засміявся, і в його глибоких, трохи божевільних очах замерехтіли вогняні зірочки.

— Відчуваю ваші думки. Нащо делікатничати? Ви ж справді думаєте — перед вами юродивий, псих, шизик, ян тепер кажуть сучасні дотепники. Але погляньте на мене… Навіть побіжний погляд підтвердить певну аномалію. Хіба не так?

Справді, тіло юнака було незвичне, покрите ледь помітною імлистою плівкою, що веселково іскрилася в променях сонця. Широкі груди, запалий живіт. І весь він — немовби вібруючий язик полум’я, що набрав форми людини. Від нього линули якісь хвилі певності, вспокоєності… і ще щось хвилююче, бажане… ніби томління, очікування радості, яка приходить у снах або в рідкісні хвилини закоханості. Дуже дивна істота! Але чому він босий? Невже ходить без взуття по гірських стежинах?