Олесь Бердник - Вогнесміх

— Що треба робити? Куди йти? — зважився я.

— Проведи мене трохи вгору, на оцю високу скелю. — Він кивнув головою в бік темного верхів’я, що громадилося на тлі зоряного небосхилу. — Зніми, будь ласкавий, наручники.

Мені подумалося, що старий просто морочить голову, щоб відійти подалі від дороги, а потім — втекти. Проте, поглянувши на його нужденний вид, я зрозумів, що він ледь-ледь стоїть на ногах. Я зняв наручники і повів його поміж нагромадженням каміння вгору. Старий тихенько постогнував, кашляв, витираючи закривавленого рота рукавом. Так ми йшли з півгодини. Я задихався, а в’язень уже не міг ступити кроку, мені доводилося буквально нести його на руках. Нарешті він впав на каміння і знеможено прошепотів:

— Досить. Тепер я вже можу показати тобі…

— Де він? Де той скарб? — жадібно запитав я.

— Поверни мене горілиць, — попросив старий. — Щоб я міг бачити небо.

Я виконав його бажання, хоч і не розумів, до чого тут небо, коли треба шукати скарбу десь між скелями. Він випростався й затих, дивлячись у мерехтливу глибину. І очі його були ніби запорошені зорями. Я нетерпляче ждав кілька хвилин, гадаючи, що він просто приходить до тями після виснажливого повзання по скелях, та зрештою грубо крикнув:

— Ну! Де ж твій скарб?

— Глянь угору, — прошепотів старий. — Ось туди… Бачиш оті зорі? Ніби жарини?

Дивуючись, я глянув у дивоколо. Справді, видовище було урочисте й величне, хоч на нього люди майже не звертають уваги, заклопотані повсякденним повзанням у пилюці мізерних клопотів. Три яскраві зірки, ніби іскристі діаманти, заворожували око, панували в таємничому полі небес. Астрономи називають їх Поясом Оріона, а наші прабатьки дали тому сузір’ю наймення Вартового Матері. Я довго дивився на ті чаклунські вогні, і дивна умиротвореність та елегійність спокоєм лягала на серце. Та, згадавши мету наших блукань у горах, я м’яко нагадав старому про його обіцянку. Його відповідь була майже нечутна (доводилося схилитися до самих вуст):

— Синку… я не обманув тебе. Дарую тобі всі оці діаманти… всі самоцвіти Матері… Ти знаєш, що подарунок вмираючого… має магічну силу… якщо приймеш його… Що таке земні скарби? На них кров і прокляття. Все те — тлінь, мізерність… А оці скарби — вічні, нетлінні… Не гнівайся. Ти зробив добре діло. Дав мені умерти на волі, перед очима владики зір… Благословляю тебе на вічну стежку… На стежку добра…

Сказавши так, він затих. Я лапнув його чоло — воно крижаніло. Десь в глибині мого єства спалахнув багровий вогник обурення, що мене так химерно одурили, але те полум’я хутко згасло під владним потоком урочистої зоряної ріки. Подія, що відбулася зі мною, вимітала порохняву із глибоких закутків душі й серця, ставила ще недосвідчений, блукаючий дух у вир надзвичайного іспиту. Перед оком вічності випаровувалися, щезали мізерні чуття жадібності, марнолюбства, пихи, зароджені сутінками леуцтва й знедоленості. В ту ніч, друже Гріг, народилася інша людина, цілком інша. Я рішуче обрав нову стежку життя.

Залишивши «джип» на гірській дорозі, я викинув зброю в ущелину і кілька днів пробирався до рідного селища. Зустрівся з батьком, щиро розповів йому про все, що сталося. Дивно, але батько не лаяв мене, не гнівався, лише спитав, що я збираюся робити далі. Я сказав, що хочу залишити Таїланд і добратися до Європи, щоб спробувати вступити до коледжу. А коли здобуду освіту — повернуся назад. Батько дав мені невелику суму грошей від своїх мізерних пожитків і благословив. Отже, я мав уже два щедрих благословення. Радіючи тим, я покинув рідний край.

Не буду викладати тобі, друже, подробиць моїх блукань. Захід розвіяв барвисті ілюзії, навіяні телевізією та кінофільмами. Звідав я поневіряння в трущобах Лондона ж Чікаго, Нью-Йорка й Парижа. Було всього — холоду й голоду, випадкових робіт, знущань, кпинів і образ. Згодом мені пощастило добре влаштуватися у одного фермера в штаті Арізона. Там я заробив порядну суму грошей і мав можливість закінчити коледж, а потім — університет в Нью-Джерсі. Переді мною відкрився широкий світ точних наук і вікової філософської думки. Проте ніщо пе давало повноти й певності, такої всеохопної завершеності, як та одна-єдина ніч, коли я сидів біля покійного в’язня під сяйвом зоряного дивокола. Скажу відверто, друже: коли я хоронив старого в землю, віддаючи йому останню шану, здавалося, що я хороню найріднішу людину, а може, частку самого себе.

Я глибоко відчував марність європейської філософії, її приреченість, її страх перед таємничістю світобудови і людського духу, її патологічну закоханість у плетиво схоластики і порожньої риторики. Раціональний млин позитивізму нещадно розмелював увесь таємничий досвід пізнання на мертве борошно буденності, а все те, що випікалося з того млива, вже було далеке від живої, хвилюючої реальності. Я залишив Європу та Америку і повернувся до Азії. Побував у Індії, зустрічався з різними гуру та наставниками, збираючи крихти мудрості в чашу власного шукання. Був у ашрамі Шрі Ауробіндо… ти, можливо, чув про нього? Звичайно, це людина славетна. Говорив з Матір’ю, його сподвижницею. Довелося бесідувати з дружиною вашого співвітчизника Реріха. Я ще застав її живою, а він покинув цей світ ще в сорок сьомому році. Мене зацікавили принципи Агні-Йоги, а Реріх з дружиною були апологетами вогняного Преображення світу. Знайомився я з рамакришністами, з йогами різних напрямків, з буддистами иайпротилежпішйх шкіл. Зрештою, повернувся до рідних гір і оселився в затишному монастирі, обравши шлях аскези й самозаглиблення. Я знав, що батько й мати померли, брати й сестри так чи інакше влаштували своє життя, тому міг повністю віддатися глибинним духовним пошукам.