Олесь Бердник - Вогнесміх

Грицеві здавалися зайвими такі штучні веселощі, голова в нього наморочилася, і він знесилено прошепотів:

— Я сподіваюся, що ви повідомите… в радянське консульство. Мені треба дістатися до місця призначення… Терміново…

— Дивні ви люди, — похитав головою рятівник, — Тільки що стояти біля пекельної брами… справа випадку — врятують його чи ні? Не встиг спекатися смерті, вже готовий мчатися світ за очі. Страшна динаміка життя.

Останніх слів Гриць не чув, його знову полонило забуття.

…Прийшов до тями хлопець у тихому спокійному притулку. Розплющивши очі, побачив над собою мерехтливе кам’яне склепіння. З грубо витесаних ніш лилося м’яке сонячне світло: воно ніби народжувалося у прозорих матових трубках, що витикалися з скелі. «Дивний притулок, — подумав Гриць. — Якась печера. Але ж оці дивиі генератори світла… Чи не світловоди? Світловоди в печері? Куди ж його занесло?»

Поворушився, сів. Під ним були солом’яні мати. Поряд, на відстані метра від нього, лежали ще одні, згорнуті в трубку. Хлопець помацав у нагрудній кишені штормівки: пакет з документами був на місці, гаман з валютою теж. Уважно поглянув довкола: жодного предмета, крім солом’яних килимків, та ще оті феєричні джерела освітлення. Де ж ті, хто його сюди доправив?

З-за рожевої скелі з’явилася постать чоловіка в довгому оранжевому вбранні. Він тримав у руках дерев’яну тарілочку з рисом. Побачивши, що Гриць опритомнів, щось задоволено вигукнув і наблизився до нього. Поставивши перед хлопцем їжу, промовив чистою англійською мовою:

— Вітаю вас, брате. Прийміть цей скромний сніданок.

Гриць, пробурмотівши слова вдячності, накинувся на рис. Миттю розправився з пригощенням, вибачливо запитав:

— Дуже хочеться води, чи не важко це зробити?

Чоловік метнувся в прохід за скелею і незабаром приніс дерев’яну чашу з водою — літрів на півтора. Гриць видудлив її до останньої краплі. З вдячністю повертаючи посудину, уважно оглянув чоловіка. Обличчя індокитайського типу — може, лаосець, може, малаєць або кампучієць. А може, в’єтнамець? Голова поголена, вбрання таке, як у буддійських ченців. Може, якийсь відлюдник, самітник, святий? Святий у електрифікованій печері?

— Можете мене називати Лі Тао, — тихо, дружелюбно сказав чоловік. — Або, якщо хочете, просто — Лі. А ваше ім’я?

— Григорій…

Лі прислухався до незвичної вимови хлопця, вдячно кивнув.

— Ви, напевне, слов’янин? Я чую це по акценту. Вам тяжко розмовляти англійською мовою?

— Я українець. Вивчаю англійську недавно. Не практикувався. Але, пробачте… хіба вам не сказали, хто я і що?

— Хто мав це сказати?

— Мої рятівники.

— Гм. Рятівники? — вражено перепитав Лі. — Від чого вони вас врятували? Від зайвої валюти? Від дорогоцінностей?

Настала пора Грицеві здивуватися. Він уважно оглянув обличчя свого співбесідника, шукаючи ознак божевілля або неповноцінності. Ні, невеликі тернові очі випромінюють мудрість і досвід, зморшки біля вуст свідчать про доброту й щирість.

— Я не розумію вас. Яка валюта? Які дорогоцінності? Я простий радянський громадянин, летів до Папуа. Раптова катастрофа… і я опинився в морі… Не знаю, чи ще хтось врятувався? Мене кілька діб носило хвилями, я вже знепритомнів. Потім — вертоліт, мене врятували… І ось я тут. Документи при мені, валюта теж. Чому мене мав хтось грабувати? Може, ви жартуєте?

— Не жартую, Гріг, — серйозно сказав Лі. — Ви, як і я, потрапили до піратів… до флібустьєрів.

— Пірати? — здивувався Гриць. — У двадцятому віці? В космічній ері?

— Саме так. Пірати… точніше — головний з них, — не звичайні грабіжники…

— Чим же бони незвичайні? Може, альтруїсти? Роздають награбоване, як легендарні середньовічні розбійники?

— Без усяких жартів — це унікальне явище, — сказав Лі, покивуючи головою» — Я вже тут давно і знаю, що й до чого.

— Де тут? Що це за печера?

— Ми в надрах діючого вулкана. Тепер він тихий, але вибух може статися в кожну мить.

— Який вулкан? Що за фантастика?

— Хіба ви не знаєте — тут потужний сейсмічний пояс, багато вулканів. У величезній печері одного з них пірати облюбували собі притулок. Звідси вони виходять на швидкісних катерах та вертольотах на полювання, грабують пасажирські лайнери, морські пороми, багаті яхти…

— А поліція?

— У піратів така модерна техніка, гцо поліції за ними не угнатися.

— Дивина, — задумливо мовив Гриць. — Я читав, що в південних морях промишляли пірати. Навіть про жінку-пірата читав. Як її… пані Цін?