Урсула Ле Ґуїн: Гробниці Атуану

Подорожанин, котрий наближається до Гробниць зі сходу, спочатку бачить золоті вежі та білосніжні колони, і лише потім — занедбану, брудно-жовту, як сама пустеля, споруду. Це — Тронна Зала, найдревніший храм, який увінчує найвищий пагорб Гробниць.

Одразу ж за Тронною Залою тягнеться широкий кам'яний мур, який, щоправда, подекуди вже лежить у руїнах. А далі, неначе розчепірені пальці, стирчать з-під землі велетенські чорні брили: кожна — майже десять ліктів [4] Лікоть — старовинна міра довжини, приблизно в півметра. заввишки. Ці каменюки (загалом їх було дев'ять) випромінюють якусь незбагненну енергію; здавалося, що вони освячені якимось потаємним, невимовним знанням. Один камінь стоїть прямовисно, ще два лежать на землі, решта похилилися в різні боки. Брили густо поплямлені сірувато-жовтою сланню лишайників — усі, крім одного, гладенького чорного каменя, який тьмяно виблискує під сонцем. Либонь, на замшілих валунах у давнину було вирізьблено якісь письмена — принаймні, їх можна намацати під слизькою павутиною лишайників. Власне, оці дев'ять брил і були Гробницями Атуану. Кажуть, що вони існували ще до того, як виникло людство, і постали з морської безодні одночасно з островами Земномор'я. Брили були древнішими, ніж карґадські Богокоролі, ніж Богобрати, ніж сонячне світло. І під ними спочивали Безіменні — ті, хто правив світом ще до появи людей.

Арха нечасто приходила сюди. Ніхто, крім неї, не переступав межі, позначеної муром. Але двічі на рік, під час повні напередодні весняного й осіннього рівнодення, у Тронній Залі відбувалося жертвопринесення, і юна жриця виходила з приземкуватих дверей храму, обіруч тримаючи мідний цебрик із теплою козячою кров'ю. Одну половину офірної крові вона виливала на прямовисну брилу, а другу — на один із тих каменів, що лежали на землі, поплямлені кров'ю жертв, що проливалася тут з давніх-давен.

Інколи Арха приходила сюди ще вдосвіта і довго блукала поміж Гробницями, марно намагаючись осягнути напівстерті письмена, вирізьблені на замшілому камінні. Цікавіших справ у неї не було. Арха любила це місце ще й тому, що тільки їй дозволялося сюди приходити. До того ж, серед Гробниць вона завжди була на самоті, а коли над пустелею панувала полуденна спека, то тут було доволі прохолодно.

Від могильного муру відгалужувалася кам'яна стіна. Вона була значно нижчою і півколом оперізувала пагорб, розділяючи його на дві частини: з одного боку стіни стояли храми та будинки доглядачів і жриць, а з іншого — казарми стражників та халупи рабів, які поралися у полі, пасли череду та ремісникували. Жоден із них ніколи не ступав на священну землю потойбіч стіни — хіба що під час великих свят, коли охоронці, барабанщики та сурмачі супроводжували процесію жриць до порогу святині. Але навіть у такі дні вони не мали права заходити до храмів. Ця заборона також стосувалася й усіх сторонніх. У давнину вклонитися Гробницям приходили прочани з усіх Чотирьох Королівств: серед них були і королі, і багаті вельможі, проте й вони не могли увійти всередину. Навіть Богокороль, який півтора століття тому благословляв збудований на його честь храм, мусив їсти і спати поза межами святині.

Одначе встромляючи ноги у щілини між каменями, вилізти на стіну було зовсім легко — не треба й драбини! Якось навесні Арха та її подружка, дівчинка на ім'я Пенте, видряпавшись нагору, сиділи верхи на мурі, незважаючи на те, що в цю мить їм належало бути на горищі Великого Дому, серед інших дівчат, які там пряли і ткали вовну. Але сталося так, що Арха і Пенте (до речі, їм обом уже виповнилося дванадцять років) вибігли до криниці напитися води. А тоді Арха сказала: "Ходімо зі мною!" і повела подругу вниз до стіни. Невдовзі Великий Дім сховався за пагорбом. І тепер вони сиділи на мурі, теліпаючи босими ногами і розмовляючи про різні цікаві речі.

— Я так хочу побачити море! — мрійливо промовила Пенте.

— Навіщо? — запитала Арха, покусуючи вирвану з-поміж кам'яного мурування гірку стеблину молочаю.

Весна була в розпалі: з низькорослого степового зілля щойно осипався білий, жовтий, рожевий цвіт — землю встеляли зів'ялі пелюстки і крихітне летюче насіння. А віддалік, скільки засягало око, тяглося невиразне піскувато-буре пустище, впираючись на обрії у гори, помережані сріблясто-блакитним цвітом шавлії.

— Навіть не знаю... Просто хочеться побачити щось незвичайне. Адже тут так нудно! Ні подій, ні новин...

— Все, що відбувається у світі, починається тут, — відказала Арха.