Урсула Ле Ґуїн - Гробниці Атуану

Дівчина нічого не відповіла йому.

— А втім, на Хавнорі ти чудово обходитимешся без мене! І будеш щаслива, — заспокоїв її Гед.

Тенар мовчки кивнула.

Скінчивши розмову, чаклун і дівчина рушили до моря.

Гед сховав свій човен у кам'яному гроті під величезним стрімчаком, який тутешні мешканці назвали Хмарним мисом. В одній із хат подорожан почастували вечерею — миска тушкованої риби засмакувала їм, як ніколи. А з останнім проблиском дня Гед і Тенар спустилися до берега. Вузька ущелина, в якій було заховано човен, ліктів на тридцять вгризалася в камінь. Піщане дно гроту було вогким, бо майже збігалося з лінією припливу. Їхній сховок було видно з боку моря, тож Гед сказав, що багаття розкладати не варто, аби не привертати уваги нічних рибалок, які промишляли біля берега. Чаклун і дівчина сяк-так вмостилися на піску, що здавався настільки ж м'яким для пальців, крізь які вільно просочувався, наскільки був твердим для стомленого тіла. Тенар вслухалася в шум моря, яке то лащилося, то з ревом розбивалося вщент об скелястий берег. Його гучні зойки було чутно принаймні за милю звідси. Море ревло знову, і знову, і знову, і щоразу той рев відлунював по-новому. Воно не вгавало ні на хвилину. На берегах усіх суходолів світу море здіймало невгамовні хвилі, ані на мить не стихаючи, не знаючи спочинку. Пустелі, гори — вони були німими і не озивалися до неї. Натомість море вічно ридало ревучим, похмурим голосом, і Тенар не розуміла його мови. Морська стихія була їй чужою.

Вона прокинулася від важкого сну ще вдосвіта. На морі був відплив, а Гед, підтикавши плащ, босоніж ходив берегом і щось збирав серед порослого чорними водоростями каміння.

— Ось, — сказав він, повернувшись у грот, і простяг дівчині цілу жменю чогось мокрого та бридкого, схожого на фіолетові камінці з оранжевими губами.

— Що це?

— Мідії, їстівні морські скойки. А ось це — устриці, вони ще смачніші. Поглянь...

Кинджалом, який Тенар дала йому ще в горах, Гед розкрив черепашку і висмоктав з неї мідію — разом із морською водою.

— Ти навіть не зварив її? З'їв живцем?

Тенар намагалася не дивитися на Геда, який смаковито, хоч і трохи ніяковіючи, продовжував поглинати решту м'якунів.

Поласувавши скойками, Гед повернувся до човна, що лежав кормою вперед на узвишші з кількох прибитих морем колод. Напередодні увечері Тенар прискіпливо оглянула цю посудину, але нічого не второпала. Човен був набагато більшим, ніж вона собі досі уявляла, — його довжина майже втричі перевершувала її зріст. У ньому було повно дивних і страшнуватих на вигляд речей. Ніс човна, який попервах видався їй кормою, був прикрашений намальованими на кожному з бортів очима. Серед ночі, у тривожній напівдрімоті, Тенар не покидало відчуття, що човен дивиться на неї.

Гед хвильку понишпорив усередині човна і повернувся, тримаючи у руках якийсь пакунок. То був чималий кусень хліба, дбайливо загорнутий у чисту полотнину. Гед подав окраєць дівчині.

— Я не хочу їсти...

Він зазирнув у її сумне обличчя, тоді сховав хліб і сів біля виходу з грота.

— Через дві години почнеться приплив, — сказав він. — Тоді зможемо рушати. Ти не спала цілу ніч, чого би тобі не подрімати?

— Я не хочу спати.

Гед промовчав. Він сів, схрестивши ноги, і Тенар було добре видно його постать, обрамлену чорною аркою входу, за якою сяяло смарагдове море. Дівчина спостерігала за чаклуном із глибини печери, а він сидів незворушний, як самі скелі, випромінюючи тишу, що розходилася від нього, наче кола від кинутого у воду каменя. І ця тиша була не просто мовчанням, ні, вона була, так би мовити, цілком самодостатньою річчю — як, скажімо, безмовність пустелі...

Отак вони просиділи доволі довго, а тоді Тенар підвелася і підійшла до Геда. Чаклун не ворушився. Дівчина поглянула на його обличчя. Воно було, наче відлите з темної міді: напружені риси, міцно стулені вуста, опущені долі очі. Гед видався їй далеким, як саме море. Де зараз витав його дух? Якими примарними стежками блукав? Вона ніколи не зможе потрапити туди... Гед змусив Тенар піти з ним. Назвав її на ім'я — і причарував, як отого пустельного кролика, що з'явився з пітьми на його поклик. І тепер каблучка Ерет-Акбе була в його руках, Гробниці лежали в руїнах, а їхня жриця зганьблена навіки. Тенар більше не потрібна чаклунові, тож зараз він утікає туди, куди їй і потикатися зась. Увесь цей час Гед обманював Тенар і, зрештою, покине її напризволяще...