Михайло тримався за кабіну, недовірливо поглядав на індуса. Звідки він? Як? Воскрес? Очі не можуть вірити такому, вуха противляться почутим словам, але ж він є, є! І допоміг розірвати кільце полону!
Свамі голомозий, чалми нема, вбраний у німецький френч. Він позирає на Михайла, мовчить. Нарешті юнак не витримує.
— Свамі, як же ти?
— Що?
— Адже тебе…
— Ні! Мене не вбили. Навіть не поранили. Я впав навмисне. Щоб заспокоїти їх. Якби не впав — шукали б у горах, дали б додаткову варту…
— А сьогодні? — запитав уражений Михайло. — Там же лежить…
— Лежить опудало, — засміявся індус. — Чалма, сорочка. А я здобув собі німецьке шмаття…
— А зброя?
— Багато знати хочеш, — крикнув індус. — Досить того, що сталося! Бояка жаль! Добра людина! Нічого, за друзів смерть прийняв!..
Колона вирвалася з автостради на глуху гірську дорогу. Навколо стіною стояли ялинові ліси, між деревами повзли густі тумани. Гаррі ще трохи проїхав, зупинився над прірвою. Внизу шуміла невелика річка. Американець вийшов з кабіни. Із задніх машин закричали:
— В чому справа? Чому зупинилися?
— Хто хоче — їде далі, — сказав Гаррі. — Ми не знаємо, куди веде дорога! Зустрінемо жандармів, штурмовиків — всіх поб’ють! Треба пробиратися в гори. Розділіться на групи — і в путь!
Індус з Михайлом опустили труп Бояка на землю. Однесли на узбіччя, поклали в заглибину. Обклали дерном, завалили камінням. Гаррі тим часом завів машину, спрямував її в прірву. Димлячи й розпадаючись на шмаття, самоскид з гуркотом упав на скелі. Та ж сама доля чекала й на інші машини. Полонені прощалися, зникали між скелями, в хащах лісу. Михайло, Свамі й Гаррі постояли хвилинку над останнім притулком Бояка, захопили зброю і рушили в путь — без дороги, навмання. По дорозі визначили напрямок, — допомогли покриті мохом буки, — одностайно вирішили йти на південь. Десь там Югославія, партизани, можна буде потім добратися до Батьківщини. Аби лише вижити, аби не потрапити знову в тяжку неволю…
Доки не стемніло, йшли мовчки, насторожено, тримаючи зброю напоготові. Натрапивши на струмок, брели по воді з кілометр, щоб, про всяк випадок, заплутати сліди. Скелі громадилися одна на одну, стежок не було, доводилося невпинно вишукувати проходи між камінням. У Гаррі одпала підошва черевика, Михайло допоміг прив’язати її шпагатом. Ліс рідшав, з’явився низькорослий кедровий сланник. Через нього йти було важче, ніж поміж скелями. В одному місці з хащів вискочила кізка, заборсалася в покручених вітах. Американець підняв автомат, хотів стріляти. Свамі стримав його.
— Чого ти? — азартно скрикнув Гаррі. — Така здобич? Я голодний, як акула!
— Ми самі тепер здобич, — тихо мовив індус. — Прошу тебе, — не стріляй. Візьми ось хліба. Я захопив з собою…
Він вийняв з невеликої сумки цеглинку хліба, розламав пополам. Михайло жадібно гризнув, вдячно кивнув Рішідеві.
— Де взяв?
— Там, де зброю. Вночі на вахті нікого не було. Каменоломня порожня. Я пробрався туди, зняв замок з кухні. Там невеликий склад, амуніція, продукти, зброя, набої…
— Ти знав усе наперед? — поцікавився Гаррі, жуючи хліб.
— Знав, — скупо сказав Свамі.
— Пощастило тобі, — весело промовив американець. — Шквал вогню, й не поцілили. У мене серце зупинилось…
— Пощастило? — перепитав індус, якось дивно поглядаючи на друзів. — Не знаю. Від мене нічого не залежало…
— А від кого ж? — здивувався Михайло.
Свамі промовчав. Задумливо відколупнув смолистий наростень на кедровому стовбурі, понюхав. Потім пильно подивився на Сагайдака.
— Важко було? — щиро запитав він.
— Важко, — признався хлопець. — Я зовсім був упав духом. Думав — наговорив Свамі багато, а насправді…
— Знаю… Це і найважче, зберегти віру й терпіння. Ще Будда казав, що легше знайти аскета, який їсть листя та коріння, ніж терплячого чоловіка. Люди бажають, щоб усе було, як їм здається, як вони звикли…
Американець доїв хліб, зібрав крихти з колін, з жалем поглянув на пусті долоні. Зірвав кілька листків щавлю, почав жувати. Індус усміхнувся.
— В мене ще є дві хлібини. На два дні вистачить. А там десь дістанемо… Ну що ж, пора?
Вони рушили далі. Надибавши на потічок, Михайло й Гаррі досхочу напилися прозорої води, холодної й бадьористої. Індус не пив, лише освіжив обличчя, руки.
Минувши кедрач, друзі вийшли на широку полонину. Клапті хмар пливли внизу, над ними синіло небо, сонце багряним кружалом сідало за блідо-фіолетові хребти. Над горами котилася тиша — урочиста, неможлива.
Читать дальше