Олесь Бердник - Чаша Амріти

— Химерно, — похитав головою Михайло. — А все ж цікаво…

— Філософствуєте? — похмуро запитав Гаррі, повертаючись із тачкою. — А по-моєму, вся біда світу від філософії. Давай, Михай, вези тачку, а то «капо» казиться. Можна в перший день одержати по ребрах…

Михайло покотив тачку. Свамі сумно глянув на Гаррі.

— Ти під владою стихії, друже, — тихо мовив він. — Не можна під впливом ефекту міняти погляди. Чому біди світу від філософів? Потім — яких філософів?

— Та всіх, — з серцем відповів Гаррі, вергаючи каміння. Він схопив молот, сильними ударами розколов велику груду. — Звичайні люди працюють, сіють хліб, ловлять рибу, вирощують сади, будують машини. А філософи вигадують доктрини, і заради тих доктрин потім проливається кров…

— Ти помиляєшся, — м’яко заперечив Свамі. — Кожна людина, кожен твій «звичайний» сіяч, чи садівник, чи робітник — філософ. Тільки він не пише трактатів. У всякого є світогляд — простіший чи складніший. І вже в первісних громадах кипить боротьба за світогляд…

— Неправда, — сказав Гаррі, гупаючи молотом. — Мій батько та його друзі-рибалки не філософствували. Вони ловили рибу, продавали її, купували необхідне і жили незалежно…

— Ой не так, Гаррі, — похитав головою індус. — Ти зберіг романтичні дитячі уявлення. І життя твого батька чи інших трударів тісно зв’язане з усім світом. Безліччю каналів, про які ти й не гадаєш. І закони, за якими він жив — то закони всього сущого, яким підкоряється наука мислення, філософії…

— Не знаю, — понуро промовив Гаррі, важко дихаючи. — Не знаю… Може, справді, я у владі стихії. Важко, в грудях буря. Зубами б розтерзав мучителів…

— Зажди. Треба придивлятися до людей… Може, щось придумаємо…

— Треба, Свамі. Треба! Бо не витримаю, кинуся на автомати…

На горбку біля машини з’явився «капо». Постукуючи палицею по чоботу, крикнув:

— Мало! Мало однієї тачки. Один вантажить — два хай возять. Машина довго стоїть!

— Одному важко вантажити, — сказав Михайло. — Та ще й розбивати треба…

— Ну ти, руська свиня, — заричав «капо», — поговори в мене. Завтра — двома тачками вантажити. Гей ви — чуєте?

— Чуємо, — озвався американець. — Ну, Свамі, тримайся тепер. Кілька днів якось буде, а потім звалимось!..

Сонце повільно, нестерпно повільно котилося до заходу. Здавалося, не буде кінця дню. Полонені не бачили ні урочистих білих вершин, ні граціозних пухнатих хмаринок, ні темно-зелених візерунків ялин на схилах гір. Та чудова краса дратувала, рвала серце страшною тугою, труїла жадобою волі…

Десь о четвертій годині дня зробили перерву. Полонених зігнали в заглибину під захист велетенської скелі. До каменоломні зайшли підривники, заклали вибухівку. Незабаром вони приєдналися до гурту. Скеля струсонулася від вибухів. Над котловиною кучерявилася хмара пилюки.

— До роботи, — заволав «капо». — Шнель, шнель!

Знову загриміли машини. Знову нескінченна дерев’яна доріжка з осоружною тачкою, тупий біль у спині, і руках.

— Михай, — сказав Гаррі пошепки. — Треба дізнатися, де складають динаміт…

— Я бачив, — відповів Сагайдак, обережно оглядаючись. — Там, у глибині кар’єру. Звідти підривники виносили припаси…

— Навіщо це вам? — запитав Свамі.

— О! — засміявся злісно американець, і щелепи заходили в нього під шкірою. — Якби мені десяток зарядів, я б щось придумав! Вони б у мене потанцювали!..

Індус промовчав, накидаючи каміння в тачку. Минуло ще кілька годин. Нарешті пролунала довгождана сирена. Полонених зібрали до виходу з каменоломні, перелічили, закували в наручники. Йшли понад потоком мовчки, понуро. Лише чутно було суворі окрики охоронців та гарчання собак.

Минула вечеря, перевірка. Хто ліг спати, хто тихенько співав тужливої пісні, хто латав подране вбрання. Гаррі покликав друзів надвір. Вони поволі ходили поза бараком, непомітно поглядаючи на боки, щоб поряд не було зайвих вух.

— Мій план такий, — шепотів Гаррі. — Добути динамітних патронів, підготувати. Потім захопити самоскид. Він оббитий металевими листами. На повному ходу мчати до охорони. Закидати їх динамітними патронами. Потім через міст — на автостраду. Кілометрів десять-п’ятнадцять проїхати, авто — в потік, самі — в гори!..

— Здорово! — радів Михайло, блискаючи ясними очима. — Ради такого сабантуя можна ризикнути! Тільки де дістати динаміту! Як?

— У таборі можуть бути юди, — сказав Гаррі. — Та й, напевно, є. Не всім можна довіритись… А як цей… твій земляк?