Стивен Кинг - Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

— А їх стає менше, — відзначив стрілець. Напружені м'язи внизу живота й у паху трохи розслабилися. Зовсім трішки. — Їх…

Попереду шлях був перекритий: пришелепкуваті мутанти заблокували колію уламками скелі. Роботу виконали погано, нашвидкуруч — щоб розібрати цей завал, знадобилося б не більше хвилини, але дорога все одно закрита. До того ж, хтось із них мусив би спуститися й прибрати каміння. Хлопчик застогнав і, тремтячи всім тілом, притиснувся до стрільця. Стрілець відпустив рукоятку, і дрезина беззвучно покотила до купи каміння і там зі стуком зупинилася.

Пришелепкуваті мутанти знову почали наближатися, майже мимохідь, так, наче просто собі проходили повз них, заблукавши у сновидінні темряви, і тут їм трапився хтось, у кого можна спитати дорогу. Натовп проклятих на розі вулиці під стародавньою скелею.

— Вони нас схоплять? — тихо спитав хлопчик.

— Нізащо в житті. Помовч трішки.

Він подивився на каміння. Звісно, мутанти були слабкими і не змогли понатягати валунів, щоби перекрити їм дорогу. Їх стало тільки на маленькі камінці, невелику купку, достатню лише для того, аби перегородити шлях, аби змусити когось…

— Злазь, — наказав стрілець. — Тобі доведеться поприбирати каміння. Я тебе прикрию.

— Ні! — прошепотів Джейк. — Благаю, тільки не це.

— Я не можу дати тобі зброю і не можу одночасно прибирати каміння та стріляти. Тож зробити це мусиш ти.

Від жаху Джейк підкотив очі. Якусь мить його тіло здригалося в унісон думкам, а потім він переліз через край і почав із шаленою швидкістю розкидати каміння праворуч й ліворуч, не підводячи очей.

Тримаючи револьвер напоготові, стрілець чекав.

До хлопчика нетвердою ходою посунуло двоє, простягаючи схожі на тісто руки. Револьвери зробили свою роботу, пронизавши темряву червоно-білими списами світла, що голками повтикалися стрільцеві в очі. Хлопчик скрикнув, але не припинив розкидати каміння. У пітьмі стрибали й танцювали відьмацькі вогники. Зараз істот було важко побачити, і це завдавало найбільшого клопоту. В очах миготіли лише тіні й сліди побаченого під час спалаху.

Одна з потвор, що зовсім не світилася, зненацька схопила хлопчика гумовою рукою страховиська. Половину обличчя мутанта займали очиська, що зараз волого оберталися в очницях.

Джейк скрикнув і почав вириватися.

Голови потвори й хлопчика розділяли усього якихось кілька дюймів, тож стрілець натиснув на гачок, не дозволяючи собі замислитися, щоб нечіткий зір не встиг зрадити, а руки не змогли затремтіти. Упав мутант.

Джейк у шаленому темпі викидав каміння. Мутанти нерішуче товклися за невидимою межею, що відділяла їх від хлопчика, але помалу раз у раз наближалися. Вони вже були дуже близько. І їх чисельність росла, бо приєднувалися інші.

— Добре, — сказав стрілець. — Тепер залазь. Тільки в темпі.

Тієї миті, коли хлопчик поворухнувся, мутанти кинулися на них. Джейк спромігся перелізти через край платформи й силкувався встати на ноги. А стрілець уже щосили качав дрезину. Обидва револьвери вже були в кобурі. Їм треба тікати. Це останній шанс.

Огидні лапи плескали по металевій поверхні дрезини. Хлопчик тримався за пояс Роланда обома руками, міцно притиснувши обличчя до попереку стрільця.

На колію вибігла групка мутантів. Вираз їхніх облич свідчив про бездумне, побіжне передчуття задоволення. Кров стрільця перетворилася на суцільний адреналін, дрезина летіла на всіх парах у темряву. На повній швидкості вони збили чотирьох чи п'ятьох жалюгідних створінь. Летіли, як гнилі банани, відірвані від шкірки.

Далі й далі, в мовчазну моторошну пітьму, що мчала їм назустріч.

Після того, як, здавалося, минула ціла вічність, хлопчик насмілився підняти обличчя, підставивши його під вітер, що здійнявся від швидкої їзди. Йому було страшно, але потреба знати виявилася сильнішою. Спалахи револьвера ще й досі стояли йому в очах. Довкола було темно, хоч око виколи, чулося тільки бурмотіння річки.

— Їх нема, — промовив Джейк, і зненацька його охопив страх, що рейки закінчаться й вони перевернуться та розіб'ються. Йому доводилося їздити в автомобілях. Одного разу його батько вів машину зі швидкістю дев'яносто миль на годину платною автострадою Нью-Джерсі, і його зупинив поліцейський. Проігнорувавши двадцятку, яку Елмер Чемберз сунув йому разом із посвідченням водія, коп усе одно виписав штрафну квитанцію. Але так — із вітром, наосліп, тікаючи від жаху, що залишився позаду і чекав попереду, під звуки річки, схожі на чиєсь моторошне хихотіння, хихотіння чоловіка в чорному, — він не їздив ніколи. Руки стрільця були схожі на поршні, котрі піднімаються й опускаються на заводі з фантазій божевільного, де замість машин — люди.