Стивен Кинг - Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

— Піднімайтеся! — не своїм голосом закричав Джейк. — О Господи, містере, швидше!

— Відійди подалі, — спокійно наказав стрілець. — Чекай надворі. Якщо я не повернуся, коли ти долічиш до двохсот… ні, до трьохсот, ноги в руки і тікай.

— Піднімайтеся! — волав Джейк.

Стрілець не відповів. Щоб утриматися на ногах, він ухопився правою рукою за стіну.

Тепер у стіні була дірка розміром із монету. Крізь завісу жаху він чув тупотіння Джейкових ніг — хлопчик тікав. А потім пісок перестав сипатися. Стогін стих, а натомість з'явився звук безперервного важкого дихання.

— Хто ти? — спитав стрілець.

У відповідь — мовчання.

Перейшовши на Високу Мову, гучним і владним голосом, як у давні часи, Роланд запитав:

— Хто ти, Демоне? Відповідай, коли маєш що сказати. У мене мало часу, а терпіння ще менше.

— Не поспішай, — донісся зі стіни невиразний глухий голос. І стрілець відчув, як жах зі сновидіння стає дедалі сильнішим і сильнішим, ще трохи — і скоро його можна буде відчути на дотик. То був голос Еліс, жінки, з якою він жив у місті Талл. Але ж вона мертва, він сам бачив, як вона впала, це він вбив її кулею, влучивши в самісіньке перенісся. Перед очима попливли кола. Він ніби занурювався в морську безодню. — Не поспішай, іди повільно повз Тих, кого видобувають, стрільцю. Стережися тахіна. Поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в своїх руках.

— Що ти хочеш цим сказати? Поясни!

Але дихання стихло.

Приголомшений, стрілець наче прикипів до місця, аж раптом один із велетенських павуків звалився йому на руку й стрімголов поповз на плече. Мимоволі зойкнувши, він змахнув із себе потвору і, переборовши страх, попрямував до стіни. Йому не хотілося робити те, що зробив далі, але звичай був суворий і непорушний. «Слухайся, коли говорять мертві» — так говорило старе прислів'я. Лише мертвий може виголосити істинне пророцтво. Він підійшов до діри і з розмаху зацідив у неї кулаком. Піщаник легко розкришився по краях, і стрільцеві довелося тільки злегка напружити м'язи, щоби просунути руку в стінку.

Пальці намацали щось тверде, з рельєфними шорсткими виступами. Стрілець витягнув предмет назовні. Ним виявилася щелепа з підгнилим скраю суглобом. Зуби стирчали в різні боки.

— Ну гаразд, — спокійно промовив він, шпарко засунув щелепу в задню кишеню і піднявся по драбині, незграбно тримаючи перед собою останні бляшанки. Ляду залишив відчиненою — нехай промені сонця проникнуть усередину і знищать павуків-мутантів.

Джейк сидів, зіщулившись, на розтрісканому щебенистому сланці серед двору стайні. Побачивши стрільця, він аж скрикнув, відступив на крок-другий назад, а потім, плачучи, побіг до нього.

— Я думав, воно вас схопило, схопило! Я думав…

— Ні. Ніхто мене не схопив. — Він притис хлопчика до себе, грудною кліткою відчуваючи, як пашить його обличчя, ребрами — міцні обійми його сухих рук. Відчував, як шалено калатає в хлопчика серце. Пізніше він зрозуміє, що саме цієї миті полюбив малого. Авжеж, чоловік у чорному саме так усе і спланував. Яка ж бо з пасток світу здатна дорівнятися до капкана любові?

— То був демон? — Голос звучав приглушено.

— Так. Демон, наділений даром говорити. Нам більше не треба туди повертатися. Ходімо. Давай поквапимось. У нас обмаль часу.

Вони пішли до стайні, де стрілець зробив грубий згорток із попони, під якою спав раніше (попона була жарка й кусалася, але вибору не було). По тому наповнив бурдюки з колонки.

— Ти понесеш один із бурдюків, — мовив стрілець. — Поклади його собі на плечі — ось так, бачиш?

— Бачу. — Хлопчик відповів йому поглядом, сповненим обожнювання, але швидко опустив очі. Один із бурдюків ліг йому на плечі.

— Не надто важкий?

— Ні, все гаразд.

— Кажи правду. Я не зможу тебе нести, якщо в тебе станеться сонячний удар.

— Ніякого удару не станеться. Зі мною все буде добре.

Стрілець кивнув.

— Ми ж у гори йдемо, правда?

— Так.

Вони вирушили в дорогу. Сонце пекло немилосердно, розпечене повітря пашіло жаром. Джейк, голова якого ледь сягала ліктя стрільця, ішов праворуч трохи попереду. Кінці бурдюка з сиром'ятної шкіри звисали йому мало не до кісточок. Сам стрілець ніс іще два бурдюки, закинувши їх за плечі навхрест, а під пахвою тримав пакунок із харчами, притискаючи його до тіла лівою рукою. У правій руці були згорнуті попона, кисет і решта стрільцевих гунна.

Проминувши дальню браму придорожньої станції, вони знову натрапили на ледь помітні сліди шляху для диліжансів. Хвилин п'ятнадцять просто йшли, а потім Джейк повернувся і на прощання помахав рукою до двох будівель. На велетенських обширах пустелі вони ніби притискалися одна до одної.