Олесь Бердник - Зоряний Корсар

Ще й ще постаті — концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.

Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому поклоні. Дружина прошепотіла:

— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.

— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Скажи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?

— Ще й як тяжко… — Ясно-карі очі Богдана потемніли. — Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один — поклик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий — сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше — воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.

— Це правда, — кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками. — У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у вічність…

Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хмільний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.

— Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, — сказав Богдан. — Та й не лише за Землею… За Сонцем… Ти ж сонцепоклонник…

— Чого ж людині треба? — сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. — Чому в ній — такій невеликій — закладене болісне зерно вічної творчої муки?

Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.

— Пора. Часу мало, кохана.

Спускалися швидше. Над полонинами котилися тумани, вкриваючи трави й квіти росяними самоцвітами. Праворуч дзвенів райдужний водоспад, тихо дзюрчали з-під талого снігу струмочки, даруючи життя проліскам — блакитним очам землі.

Там, унизу, вже буяло літо, а тут, над альпійськими луками, починалася рання весна.

Леся сміялася, втішаючись тим, як Богдан вже всоте кидається з стежини убік, припадаючи до якоїсь білої чи рожевої квіточки.

— Якби зараз побачили тебе твої поклонники, дуже засумнівалися б, чи це той знаменитий космонавт, що вони його бачать по телевізії.

— Я не космонавт, — зачаровано відповів Богдан. — Я тепер дитина, Лесю! Ах, люба моя! Якби назавжди зберегти цю неповторність, цю красу! І ось таке відчуття, як у мені сьогодні!..

— Ти збережеш, — серйозно сказала дружина. — Я це знаю. А чи збережуть вони?

— Хто? — здивувався Богдан.

— Ті… хто під моїм серцем… Вони вже живуть — двоє синів. Чи ввійде в їхню душу тривога й радість цього дня?

Ночували в Криворівні, над Черемошем. Над меморіалом Франка пломеніли веселкові зірниці, десь між горами протяжно відлунювали пісні, де-не-де привітно зоріли вогні в житлах. Богдан солодко спав у наметі, зморившись цілоденним походом до Говерли, а Леся невтомно ходила понад рікою, зітхала, дивлячись на зоряне диво, чутливо прислухалася до тривожної мови Черемоша. Плин душі органічно сплітався з плином води і колихався, струмував поетичними рядками, в яких були і передчуття вічної розлуки, і сум за втраченим, і надія на небувале.

«Правда, правда, — стрепенулося Лесине серце. — Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підійматиметься на вершини небачених гір?»

— Лесю! Лесю!