Дара Корний - Гонихмарник

— Діду, ти сонцепоклонник?

— А ти?

— Я перша спитала! Ти сонцепоклонник чи християнин?

— Хм! Одні стверджують, що Бог живе скрізь, інші твердять, що лише в храмах! Я вважаю — живе він і скрізь, і в храмах, напевно, так само. Чи знаєш притчу про жебрака? Може, і знаєш, однак ще раз почути не завадить. Так от. Людині не пощастило, і вона народилася в убогій родині. А поруч стояв Божий храм для заможних городян. Великий, розкішний, з позолоченими банями та хрестами. Та жебраків досередини не пускали, лише під брамою товклися вони, зазираючи заздрісно досередини, мов до воріт раю. Хлопчина вирішив, що коли він виросте, то все зробить для того, щоб потрапити досередини, і, можливо, впізнає там рай. Ішов час, хлопчина виріс, розбагатів. Та все не вистачало у нього часу, щоб навідатися до храму — у багатих так багато клопоту! Але в один момент він втратив усі гроші, що заробляв важкою працею і знову повернувся туди, звідки прийшов. Став жебраком. І певно, що згадав він про храм і став приходити до його воріт, зазираючи у двері, сподіваючись вихопити у щілині хоч натяк на присутність божу всередині. Одного разу він пожалівся на те, що його не впускають досередини, подорожньому, який інколи приходив до брами храму. Той стояв поруч із жебраком під дверима, не гидячись його вигляду, і з цікавістю спостерігав за юрбою людей, яка, побожно хрестячись, входила чи виходила з храму. Подорожній також ніколи досередини не заходив. І така туга огорнула серце жебрака, що він сів у ногах незнайомця та гірко заплакав. Добра та тепла рука подорожнього лягла на плече жебрака:

— Не плач, чоловіче добрий! То не вартує твоїх сліз, повір мені. Вони мене також туди вже давно не впускають!

Чоловік підняв згорьовані очі на промовця і враз зачудовано завмер. Бо то зовсім і не подорожній утішав його, а сам Ісус.

— Стежок багато, дочко, хто дасть відповідь — чия праведніша?

— Чому я, Діду? Чому ти вибрав мене? Тільки не тре' мені розповідати байки, як то полюбляє Юрко, про складну машину світу і таке інше?

— Про шо?

— Ти не читав Борхеса?

— А для чого? Я й так усе знаю!

— Всього не знає ніхто!

— Добре сказала! Що ж, скажу інакше. Я й так майже все знаю. Повчу тебе трохи — і ти будеш все знати!!! Хм… Майже все.

Іноді вона із замилуванням спостерігає, як небом котиться Сонце у своєму круговороті сваргою. Зачіпаючи у свої руки-роги в пригорщі блакиті, воно бавиться, мов мала дитина. Аліна думає: «Завтра точно заплутається!»

— Діду, як тебе звати?

— Дідом, та чи то так важно… Назви хоч горшком, та не пхай у піч…

— А що за тим степом?

— Степ!

— А що за тамтим степом?

— Вода!

— А що за водою?

— Степ?

— А що за степом?

— Вода.

І так до безконечності, поки одному з них не набридає така балачка.

Частенько Дід бере в руки кобзу і співає. Вона в житті не чула таких пісень і такого співу. Пісні завжди сильні, нема в них відчаю чи безнадії, хіба що трохи журби:

Чи замирилася вона з Дідом? Ні! Та Дідові про це ліпше не знати, хоча… Він це відчуває, та впевнений, що з часом вона таки змириться. Її щонічні марення-сни безвільно приводять її під цей дуб, під це небо. Спочатку пробувала не спати, вимучувала себе. А потім… Чому б не навчитися хитрувати, як це зробив Дід? Так, вона потрапила в пастку. Та нічого! Вона зуміє з неї вибратися, коли врешті зрозуміє — як. Клятвовідступником вона не стане ніколи. Для її Сашка це ледве фатально не закінчилося. А поки що залишається вчитися… А вчитися завжди любила. І про втрачене кохання ніколи не говорить зі старим. Тому що воно для неї досі не втрачене. Доки кохаєш людину — кохання живе. Дивно, та Діду за Сашка навіть не дорікає. Навіщо? Чи це щось змінить?

І коли Аліна втомлено засинає під дубом, то прокидається…

…прокидається в кімнаті гуртожитку посеред Лондона. Шоста ранку.

Під зеленим дубом сидять двоє. Старший — міцний чолов'яга із сивими довгими вусами та оселедцем, закрученим за вухо. Дід схрестив ноги, мов Будда, і палить люльку. Молодий білявий юнак, зодягнений у все біле, здається, з огидою дивиться на те, як угору піднімається з люльки дим. Очевидно, він недолюблює і не розуміє такого непотрібного заняття Діда. Діда таке гидування молодого завжди тішить. Він при Юркові спеціально запалює люльку, при Аліні майже ніколи цього не робить. Юнак сидить на траві, осудливо переводячи погляд із Дідової люльки на крону Дуба.