Дара Корний - Гонихмарник

Кінь лине в повітрі птахом, не торкаючись ногами тверді, бо тут не земля, лише прах. Він у шаленому темпі оббігає-облітає тричі за сонцем ті камені, далі стишеною ходою підходить до Аліни. Кладе їй на плече голову, вона шепоче йому на вухо: «Дякую, друже!» Тоді кінь стає на коліна, передніми ногами вклякає перед людьми. Він все розуміє — дівчина самостійно не в силах закинути Сашка на нього.

Вони летять вітровієм, майже не торкаючись землі. Сашко лежить, розпластавшись на спині коня, низько опустивши голову. Несподіване втручання вороного лише на пару хвилин порушило рівновагу в царстві тіней. Дівчина чує за спиною крижаний холод, і тим холодом дихають камінні почвари-пси, що женуться за ними. Песиголовці, що стережуть ворота вічності. Стає холодніше, вороний втомився, почвари близько. Але вже недовго, бо краєвиди змінилися. Гори стають живими. Реальність видозмінюється. Аліна не встигає як слід роздивитися довкола на такій швидкості. Та інколи око вихоплює навіть зелені клаптики. Вони мчать на схід. На горизонті бовваніють двері. Ось так, просто навстіж відкриті двері. І раптом, коли краєчком ока Аліна бачить химерно-прозору крижану лапу, що готова змести її з коня, простір розтинає влучна, могутня, яскраво-гаряча блискавка Гонихмарника. За спиною виривається на волю пекельний крик. Молодець, Марто, влучила! «От де твій лук і влучність пригодилися, мій любий Робіне Гуде!» Та примари ще дужче оскаженіли, бо за спиною незмінні гуркіт та шум. Аліна втиснулася в тіло коня, опустивши голову нижче його гриви справа, зліва теліпається голова Сашка. Вслід за першою вогняною стрілою вистрілює друга, третя, четверта. Пахне смаленим. Цього разу стріла зачепила гриву вороного. Позаду страшний лемент упереміжку з ненавистю!

Почвари зупинилися. Вони програли.

Біля дверей кінь зупиняється. Йому туди не можна. Він стає на коліна. Аліна обережно знімає зі спини коня Сашка. Вона проводить хлопця до дверей і легко штовхає його всередину майстерні крізь двері. Сама ж вертає назад, щоб подякувати коневі. Кінь щез. Замість нього на відстані трьох кроків стоїть старий козак. Його оселедець обсмалений. І чому Аліна не здивована?

— У нас є трохи часу, дочко, маємо поговорити.

Вона перелякано озирається на двері.

— З ним буде все добре. Хоча — все залежить від тебе.

Він бере Аліну за руку. Вона відмовляється закривати очі.

Перед очима миготять кольорові кола. Мить — і вони на зеленій галявині під величезним правічним дубом. Вдома! У небі горить сонце, під дубом пасеться вороний. Дід звично вмощується під деревом:

— Ох! І натомився ж я. Старість — не радість. Стільки віків вікувати і тебе дожидати…

Аліна нервово переступає з ноги на ногу.

Дід бере в руки люльку і запалює її, не поспішаючи.

Що ж, настав час запитань і відповідей:

— Діду, чому ти відразу не врятував Сашка? Ти ж міг. Чому послав мене туди, якщо знав — самостійно не впораюсь? І ти дозволив би мені померти?

Дід уважно дивиться на неї і досить спокійно веде:

— Чому ж? Справжні характерники дуже легко виплутуються з отаких халеп. Їм слід лише захотіти. Та ти — ще не характерник, дочко, але станеш ним. Нарешті дождався-таки.

— Ти дозволив би нам померти? Так? — не вгаває сердита Аліна.

— Бачиш, дочко, інколи не знаєш, куди заведе обрана тобою стежка. Деколи доводиться брести навмання. Не галасуй, все ж хороше закінчилося. Є до тебе розмова. — Дід посміхається. — Сідай, дочко, у ногах правди нема.

Аліна сердито вмощується поруч із Дідом на траві, схрестивши ноги, як і він.

— Хочу тобі подякувати за Сонце, дочко. Бачиш, воно має дурну звичку інколи заплутуватися у вітті Вічного дуба, — продовжує старий, смачно пахкаючи люлькою. — Я вже надто старий, щоб лазити по деревах. Теперечки — то твій клопіт.

Що він верзе? Який клопіт? Це — тільки сон. Але Аліна не встигає нічого сказати. Бо Дід веде далі.

— Ну шо ж. Тепер той, що посадив мене під тим дубом, мене відпустить. Заміну я знайшов. Дечого тільки тебе слід підучити, та то вже таке, набудеться з часом. А от теперечки про тебе і про твого парубка. Кх… Кх… Слухай мене уважно, дочко! Не найліпше місце каяття віднайшла душа твого… хм… приятеля. Чого він забрів аж туди, не знаю. Видно, сумління надто чисте у хлопчини і каяття через те щире. Та то всьо діла Господні! Тепер те, шо справді важить. Душа твого друга може знову заблукати. Чи завжди ти будеш поруч?

— Діду! Я тебе не зовсім…

Дід обриває її, піднявши вгору руку.