Оноре Бальзак - Серафіта

— Чи можу я, якщо ваша ласка, провести у вас вечір, пане Бекер?

— Авжеж, — озвалися разом два голоси.

Зайшовши до вітальні, Вільфрід поступово повертався до реального життя. Він дуже люб’язно привітався з Мінною, потиснув руку панові Бекеру, окинув поглядом картину, образи якої погамували спазми в його тілі, в якому відбувалося щось схоже на те, що іноді відбувається в чоловіках, котрі довго за чимось спостерігають. Коли якась смілива думка підносить на крилах химери вченого чи поета, відокремлюючи його від зовнішніх обставин, що оточують його на цьому світі, і проносячи через безмежні простори, де величезні низки фактів стають абстракціями, де найвагоміші витвори природи є образами, то лихо йому, якщо несподіваний шум розвіє його почуття й покличе мандрівну душу назад до в’язниці з кісток і плоті. Зіткнення цих двох сил — Тіла й Душі, одна з яких бере участь у невидимій дії блискавки, а друга поділяє з чутливою натурою м’який опір, що викликає миттєву руйнацію; ця боротьба, або краще сказати, це спарування породжує нечувані муки. Тіло знову домагається полум’я, що пожирає його, і полум’я знову охоплює свою жертву. Але це злиття не відбувається без кипіння, без вибухів і мук, очевидні свідчення яких нам пропонує хімія, коли вона робить спробу поєднати два протилежні елементи, що відштовхують один одного. Ось уже кілька днів щоразу, коли Вільфрід заходив до Серафіти, його тіло потрапляло там у якусь безодню. Єдиним поглядом це дивне створіння втягувало його думки у ту сферу, куди міркування заводять ученого, молитва заводить віруючу душу, уява заносить митця, а сон закидає деяких людей; адже кожен має свій шлях, по якому він вирушає до величних безодень, кожен має свого поводиря, який його туди поведе, і всі мають свої страждання, що виведуть їх звідти. Тільки там розриваються запони і відкриваються разючі й страшні таємниці невідомого світу, від якого людський розум приносить на цей світ лише окремі крихти. Для Вільфріда година, проведена біля Серафіти, часто нагадувала сон, викликаний наркотиками, коли кожен нервовий вузлик стає центром осяйної втіхи. Він ішов від неї розбитий, мов дівчина, яка, намагаючись не відстати від велета, вибилася із сил. Холод своїм гострим пощипуванням погамовував хворобливе тремтіння, що в нього викликала сукупність його двох таких роз’єднаних сутностей; потім він неодмінно приходив до священикового будинку, куди його вабили будні життя, що їх він прагнув, як прагне повернутись на батьківщину народжений у Європі шукач пригод, коли його опосідає ностальгія в світі чудес, що спокусили його податися на Схід. І ось тепер цей чужинець, як ніколи стомлений, упав у крісло і якийсь час роздивлявся довкола себе, мов людина, яка щойно прокинулася. Пан Бекер, безперечно, звик, як і його дочка, до очевидних дивацтв свого гостя, тому вони обоє не відривались від роботи.

Вітальня була прикрашена колекцією норвезьких комах та мушель. Ці примітні експонати, вміло розставлені на жовтих ялинових панелях, якими були обшиті стіни, утворювали на них розкішний килим зі слідами кіптяви від тютюнового диму. В глибині, навпроти головних дверей, стояла велика грубка з кованого заліза; старанно начищена служницею, вона блищала, наче була з лискучої сталі. Пан Бекер сидів за столом біля грубки у великому штофному кріслі, тримаючи ноги в хутряних мішечках, і читав кишенькову книжку, що лежала на інших книгах, мов на парті; ліворуч від нього стояли жбан з пивом та склянка, праворуч горіла курна лампа, наповнена риб’ячим жиром. Пасторові на вигляд було років із шістдесят. Його обличчя мало в собі щось від одного з персонажів пензля Рембрандта: живі маленькі очі, оточені зморшками, сивуваті густі брови, білий чуб, два пасма якого вибиваються з-під чорної оксамитної шапки, широке, із залисинами чоло, масивне, майже квадратне підборіддя; потім той глибокий спокій, що виказує якусь незбагненну силу, царська владність, якої надають бургомістрові його багатство та світська влада, глибоке усвідомлення свого ремесла або величезна сила щасливого невігластва. Цей гарний старий, огрядність якого свідчила про його неабияке здоров’я, був у халаті з сирового полотна, прикрашеному облямівками. Він тримав у зубах довгу пінкову люльку й час від часу випускав клуби тютюнового диму, проводжаючи неуважливим поглядом химерні вихорі, а сам, звісно, заглибився в думки автора, чиїм твором захопився. По другий бік грубки, біля дверей, що вели до кухні, в диму, до якого, здавалося, вона вже звикла, невиразно було видно Мінну. На столику перед нею лежало різне шмаття: купа рушників, діряві панчохи, ідо їх вона церувала, а поряд стояла лампа, схожа на ту, ш;о освітлювала білі сторінки книжки, в яку заглибився її батько. Свіже обличчя дівчини, тонкі риси якого випромінювали велику душевну чистоту, гармоніювало зі іцирістю, яку виражали її біле чоло й ясні очі. Вона сиділа на стільці рівно, ледь нахиливши голову до світла, щоб краще бачити, сама не підозрюючи, що виставила напоказ усю красу свого корсажу. Мінна вже перевдяглася в білий бавовняний пеньюар. її пишне волосся прикривав простий перкалевий чепчик, єдиною прикрасою якого був рюш з тієї самої тканини. Хоч Мінна й поринала в якісь свої таємничі міркування, вона безпомилково рахувала нитки на рушнику або петлі на панчосі. Тож дівчина скидалася на найдовершеніший, найправдивіший образ жінки, зайнятої земною працею, погляд її міг би проникнути крізь вікову пітьму, а думка, знедолена й милосердна водночас, тримала її на рівні людини. Вільфрід сидів у кріслі між двома столами й з неабиякою цікавістю роздивлявся цю гармонійну картину, яку анітрохи не псували клуби диму. Єдине вікно, яке освітлювало вітальню влітку, тепер було старанно зачинене. За завіску на ньому правив старий килим, що, прикріплений угорі до палиці, звисав великими складками. В цій кімнаті не було нічого барвистого, нічого яскравого, тільки сувора простота, велика добродушність, природна невимушеність і всі ознаки спокійного, безтурботного домашнього затишку. Чимало осель мають такий вигляд, ніби вони постали з чиєїсь мрії, ніби вони є чиєюсь великою втіхою, що, здається, приховує за холодною посмішкою всі їхні руїни; а ця вітальня була довершеною дійсністю, вона навіювала думки про повноцінне, багате патріархальне життя. Тишу в кімнаті порушували тільки тупіт служниці, яка готувала вечерю, та потріскування сушеної риби, що її вона за місцевим звичаєм смажила на солоному маслі.