Оноре Бальзак - Серафіта

— Ви вбиваєте мене, Серафіто, своїми словами, — відповів він. — Мені завжди стає прикро, коли ви вдаєтеся до тієї страхітливої науки, за допомогою якої позбавляєте земні речі тих властивостей, що їх надає час, простір, форма, щоб математично розглядати їх під сам не знаю яким кутом зору, так само, як це робить геометрія з тілами, твердість яких вона абстрагує.

— Гаразд, Вільфріде, я скорюся вам. Облишмо це. Як вам цей килим з ведмежої шкури, що його простелив тут мій сердешний Давид?

— Дуже гарний.

— Ви не впізнали цієї «душі грека»!

Це було щось на зразок кашемірової шуби, підшитої шкурою гарної лисиці, назва якої означає «тепла для душі».

— Правда ж, — провадила вона, — жоден монарх не має такої шуби?

— Вона гідна тієї особи, що її носить.

— Вважаєте, що вона гарна?

— Цього не можна передати словами, про неї мало б говорити серце з серцем.

— Вільфріде, ви досить добре притлумили мої болі ласкавими словами… що їх ви колись висловлювали іншим.

— Прощавайте.

— Залиштесь. Повірте, я дуже люблю вас і Мінну! Але ви обоє злилися для мене в одній особі. Тож я маю вас за брата або, якщо хочете, за сестру. Боже мій, прості жінки все одержували від своїх коханих. Вони казали їм: «Замовкніть!» І вони замовкали. Вони казали їм: «Помріть!» І вони помирали. Вони казали їм: «Кохайте мене на відстані!» І вони лишалися на відстані, як придворні перед царем. Вони казали їм: «Одружуйтесь!» І вони одружувалися. Я ж хочу, щоб ви були щасливі, а ви відмовляєтесь від мене. Тож невже я невладна над вами? Гаразд, Вільфріде, послухайте, підійдіть ближче до мене, еге ж, я розгнівалася б на вас, коли б ви одружилися з Мінною; але коли ви більше не бачитимете мене, тоді… пообіцяйте мені, що повінчаєтесь, бо ви судилися одне одному.

— Я уважно вас вислухав, Серафіто. Хоч які були незрозумілі ваші слова, вони зачарували мене. Але що ви хочете сказати?

— Ви маєте слушність, я забула вдати з себе божевільну, те бідолашне створіння, слабкість якого так вам подобається. Я мучу вас, а ви приїхали до цього дикого краю, щоб знайти тут відпочинок, ви, розбиті страшними муками невизнаного генія, ви, наснажені наполегливою науковою працею, ви, хто майже заплямував свої руки злочином і носив кайдани людського правосуддя. Вільфрід упав напівмертвий на килим, але Серафіта подмухала на його чоло, і він одразу ж спокійно заснув у неї в ногах.

— Спи, відпочивай, — сказала вона підводячись.

Серафіта поклала долоні на чоло Вільфрідові, і з її вуст одна за одною зірвалися ці виголошені із зовсім різною інтонацією, але мелодійні й сповнені доброти фрази, які, здавалося, струмували з її голови, наче тьмяне світло, що ним мирська богиня сором’язливо осяває коханого пастуха, поки той спить:

— Я можу показати себе тобі, любий Вільфріде, такою, якою я є насправді, тобі, такому сильному.

Настав час, той час, коли сліпуче сяйво майбутнього кидає свій відблиск на душі, час, коли душа втішається своєю волею.

Тепер він дозволяє сказати тобі, як я тебе кохаю. Хіба ти не бачиш, яке моє кохання, кохання без будь-якої особистої зацікавленості, почуття, переповнене самим тільки тобою, кохання, яке піде з тобою в майбутнє, щоб ти його осяяв? Адже кохання — справжнє світло. Тепер ти розумієш, як дуже хотілося б мені, аби ти звільнився від життя, яке тяжіє над тобою, й був якомога ближче до світу, де завжди люблять. Правда ж, страждання, як і кохання, тільки для одного життя? А чи ти не відчув потягу до вічного кохання? Тепер ти розумієш, яким захопленням сповнюється людина, коли вона палко кохає того, хто ніколи не зраджує цього кохання, того, перед ким уклякаєш, обожнюючи його. Я хотіла б мати крила, Вільфріде, щоб ними тебе накрити, дати тобі силу, щоб ти міг якомога раніше ввійти до світу, де найчистіші радощі найщирішої відданості, яку відчуваєш на цій землі, відкинуть тінь того дня, який постійно наближається, щоб освітити й втішити серця.

Даруй дружній душі, що виклала перед тобою всі твої вади, вона мала добрий намір погамувати гострі болі твоїх докорів сумління. Почуй ці мої вибачення! Освіжи свою душу, вбери в себе вранішню заграву, що підніметься до тебе із мороку смерті. Так, твоє життя — по той бік світу сього! Хай слова мої осяють твої сни, хай вони перевтілюються в образи, проміняться й сипляться на тебе. Підіймайся, підіймайся на ту висоту, звідки всі чоловіки виразно бачать себе, хоч вони змучені й такі маленькі, як піщинки на морському березі. Людство розгорнулося, мов звичайна стрічка; поглянь-но на різні відтінки цієї квітки небесних садів: бачиш тих, кому бракує розуму, тих, хто починає його набиратися, тих, хто сьорбнув не один ківш лиха, тих, хто кохає, тих, хто володіє мудрістю й прагне світла?