Марина Дяченко - Ключ від Королівства

— А я слухаю, — сказала я чесно й закліпала очима.

Оберон усміхнувся.

— Так от… Коли вагу товстого світу, що наросла на Королівстві, вже не можна підняти, ми кидаємо все і знову вирушаємо в мандри. Крізь хаос. Через невідкриті землі, населені чудовиськами. Через моря, через сніги, повз вулкани, повітрям, під землею. Ми повинні знайти нове місце для Королівства. А знайти його з кожним разом усе важче.

— Але чому? — я кинула погляд за вікно. Море хвилювалося, вали піни звідси, зверху, здавалися зовсім маленькими, проте я бачила, як хилитаються на хвилях кораблі. — Якщо тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися?

Оберон провів рукою по волоссю. У кімнаті затремтіло повітря…

Зникла куртка, зникли витерті джинси й картатий шарф. Він сидів переді мною в мантії, камзолі й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на голові його блищала корона.

Це було дивне видовище — король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись руками підлоги. Ніби злетів.

Я теж підвелася. Я просто не могла перед ним сидіти!

— Бо ми — Королівство, — сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. — І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти думаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти думаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, і це правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні, ні хвилиною пізніше, Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король.

— А я нічого не кажу, — забелькотіла я, перелякавшись. — Тільки… А як же я? Що я повинна робити?

Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним своїм голосом:

— А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти — маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування… Зараз у нас у Королівстві дуже не вистачає магів. У дорозі вони необхідні. Я один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Є ще Ланс і Гарольд, старший і молодший учні. Цього мало. Чим більше магів у каравані — тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими. Я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти чи погоджуєшся, і тоді завтра йдеш разом із нами, чи не погоджуєшся. Один крок — і ти вдома. Однак тоді я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу чи дати тобі час на роздуми?

— Але, — у мене раптом затряслися коліна, — я ж нічого не вмію. І з чого ви взяли… Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову це зробити, проте нічого не виходило. Навіть якщо я маг, я… у мене не вийде. Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…

Я говорила й говорила, а вуха в мене палахкотіли все сильніше й сильніше. Мені хотілося закопатися в пісок, що був під ногами. Ліпше б Оберон ніколи мене не зустрічав, ліпше б не приводив у Королівство, тоді б я так не осоромилася. Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості — яка я була боягузка й дурепа…

Оберон витягнув щось із ящика столу й підкинув на долоні. Я відводила погляд від його очей, проте на руки глянула — він тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.

І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вістря було спрямоване просто в моє ліве око.

І як я примудрилася не забруднити штани? Чесно кажучи, ще трохи — і стала б моя ганьба невідворотною…

А так — я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… Я так і не зрозуміла чим. Кинджал на мить завис прямо перед моїм обличчям, а потім акуратненько розколовся вздовж, на дві половинки: праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.

У мене мурашки пробігли з голови до п’ят, і в голові щось стислося. Може, це мізки мої курячі поменшали.

— А ти кажеш, не виходить, — дуже серйозно зауважив Оберон. — Вроджені дані в тебе хороші. Та якщо не розвивати — так і зникнуть років до вісімнадцяти.

Я подумала: може, зненавидіти його на все життя? Заридати? Чи нехай додому негайно повертає?

Я не заплакала. Тільки запитала з докором:

— Ви ж могли мене вбити?

— Нісенітниця, — він навіть посміхнувся. — Поглянь…

Оберон витягнув із ящика ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить — і кинджал знову в його руці. Я не встигла зрозуміти, як це сталося, однак маска висіла неушкоджена, така ж огидна, як і раніше.