Марина Дяченко - Ключ від Королівства

Я роззявила рота. Спостерігаючи за мною краєм ока, Гарольд зліпив просто з повітря тремтливу струменіючу кульку й підкинув її до стелі. Кулька вибухнула, на нас посипалися іскри, а по балках розпливлася чорна пляма кіптяви.

Веснянкуватий ніс мого вчителя, ніби указка, піднявся до цієї плями.

— Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»

— Зло не має влади, — слухняно повторила я.

— Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто… і там потренуємося. Тільки гляди, від мене — ні на крок!

Дарма він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. Один раз навіть вхопила його за рукав — щоправда, відразу ж схаменулася й прибрала руку. Ще подумає, що я боягузка!

Раніше мені здавалося, що в Королівстві дуже мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати — і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки бородаті, довговолосі, схожі чи то на розбійників, чи то на рок-музикантів. А жінки різні — і високі, і маленькі, одягнені багатше й бідніше, то чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті траплялися — справжнісінькі відьми. І всі одночасно балакають: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…

А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші. А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній — цок-цок-цок! Ковані чоботи — бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила на конях їздити по такому тісному місту. От наступлять комусь копитом на ногу.

А запахи!

То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затискай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася — пилюка осідала в горлі. І в цю ж мить сморід вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря — він був такий… прекрасний і жахливий, як це місто.

Мені стало лячно й весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися — треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. І тому перед очима в мене завмирали ніби фотографії: дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює прямо на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються просто під ногами, і ніхто на них не наступає, от що дивно. Ми спускалися нижче, ближче до моря, ближче до порту, і вітер все свіжішає, натовп густішає. А потім Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок — крізь низьку арку в глинобитній стіні.

Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з таза в канаву, байдуже глянула на нас і пішла. Пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись, двоє чоловіків. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…

Усі вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Три собаки лежали біля низького поріжка, а над поріжком вивіска: «Шинок «Чотири собаки».

— А де четвертий собака?

Гарольд спохмурнів:

— Що?

— Тут написано…

Він глянув на вивіску, на собак, зрозумів і спохмурнів ще більше:

— Не відволікайся на дурниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, нехороші люди. Та нам вони сьогодні не потрібні.

— Особисто мені вони взагалі не потрібні…

— Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підходиш, зупиняєшся просто перед ним, глибоко вдихаєш і кладеш монету в його капелюх. — Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. — Він починає на тебе кричати. А ти кажеш: «Зло не має влади». І робиш отак, — він провів рукою перед моїм обличчям, — змітаєш потік зла зі своєї дороги. Потім повертаєшся й виходиш. Ми йдемо в замок, і я розповідаю Оберонові, яка ти талановита учениця. Ну?

Я переступила з ноги на ногу. Виявляється, завеликі чоботи вже натерли мені п’яти.

— Е-е-е… Скажіть, майстре, а чому він на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Він же для цього там сидить, для грошей тобто?

Гарольд засопів:

— Бо злий він! Гроші йому не потрібні, його там і так годують. І взагалі, не ставила б ти зайвих питань. Ходімо.

Я не рушила з місця.

— Скажіть, майстре… А якщо в мене не вийде?

Гарольд добряче розсердився. У нього навіть щоки втягнулися.

— «Якщо в мене не вийде» — ще раз почую, відлупцюю як Сидорову козу! Ніяких «якщо»! Повинно вийти. Вперед!

І ми увійшли до трактиру «Чотири собаки».

Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? От і я дотепер не знала.

По-перше, там смерділо стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. По-третє, за брудними столами там сиділи такі страшні пики, що якби я була стражником Королівства, просто перехапала б усіх підряд і посадила у в’язницю довіку.