Марина Дяченко - Королівська обіцянка

— Його не вбили! Він зрадник!

І я розповіла Уймі про те, що бачила в підземеллі. Як начальник варти прибіг по допомогу, і як Майстер-Генерал устав в іншому своєму тілі й зібрався вести наших ворогів на останній бій.

Уйма надовго замовк.

— Якби вони зійшлися віч-на-віч… — почала я.

— Так не буває. Він один, тільки один живии Майстер-Генерал. Наш упав і вмер. Той, інший, піднявся.

— Він нас зрадив.

Уйма нічого не сказав.

— Що було далі? — знову запитала я.

— Генерал упав. Мурахи розбіглися. Стражники усе ще боялися й репетували, і кидалися смолоскипами, а ми із саламандрою продовжували наступати й тіснили їх, але вже незабаром стало навпаки. Ми опинилися вдвох проти трьох десятків…

— А Максиміліан?

— Він зник, як тільки Генерал упав. Кмітливий хлопчисько.

— Він мене врятував.

— Так… А в ту хвилину я подумав — усе, Уймо, питимеш ти пиво десь у посмертних чертогах, якщо, звичайно, і туди не проникли ще негідники-некроманти. І тоді…

Повисла пауза.

— Що?

— Він прийшов.

— Як?

Уйма знову заплющив очі:

— Я не помітив. Було тісно — і раптом стало порожньо. А він уже сидить на троні. Я не знав, хто це, але коли побачив їхні сині від страху пики…

Я здригнулася. Потерла ніс, щоб відігнати уявний запах.

— Ти мужньо з ним говорила, — сказав Уйма.

І знову запала тиша.

— Уймо, — почала я ледь чутно. — Тепер я розумію. Чому Оберон не пускав мене за Відьмину Печатку й сам іти не хотів. Тепер я зрозуміла.

Людожер облизав пересохлі товсті губи:

— Чому?

— Ось хоча б ці мурахи. Вони жили собі спокійнісінько у своїх мурашниках. І тут прийшли ми з Майстром-Генералом і погнали їх уперед незрозуміло чому, щоб вони кусали людей, а їх за це палили смолоскипами…

— Мурахи, — промовив Уйма із презирством. — Знайшла, кого жаліти.

— Для декого — що мурахи, що люди. Аби тільки наказ виконували.

Уйма мигцем глянув поверх багаття в той бік, де лежав зв’язаний принц-деспот.

— Це дуже підлий світ, — я перевела подих. — А Оберон не хотів, щоб заради нього чинилася підлість.

— Підлість? — Уйма підвівся на лікті. — Ти врятувала принца-бранця! Ти…

— А що буде із принцом-саламандрою? — я стишила голос. — Він посварився з батьком заради рудої нареченої! А де вона, ця наречена? Може, замість нареченої тепер усіх очікує чума?

Уйма звів брови, але промовчав.

— А Майстер-Генерал? — продовжувала я. — Може, я вбила його назавжди!

— Невелика біда. Оживе в іншому тілі.

— А всі ті люди, яких ви вбили при штурмі? Вони оживуть?

Я замовкла. Принц-саламандра спав, здригаючись від холоду. Багаття повністю догоріло.

— Ти говориш не як воїн, а як дівчисько. Замки завжди штурмують і завжди захищають. Заради світлої мети…

— Саме так. А Оберон не хотів бути цією самою «світлою метою». Цим він відрізняється від усіх. І від тебе, і від мене.

Уйма задумався. На лускатому трико принца-саламандри виступили крапельки роси. Завовтузився Максиміліан, сів, почухав розпатлану біляву голову:

— Уже? Уже йдемо?

І знову впав сонний.

— Уймо, — сказала я жалібно. — Як я дивитимуся в очі королю? Ми стільки всього накоїли… а п’яти принців усе-таки не знайшли.

— Зачекай, — буркнув людожер, відвертаючись. — Може, ти його більше ніколи й не побачиш.

На світанку ми з Максиміліаном знайшли в сусідньому селищі і віз, і коня. Хоч у нас були із собою срібні монети, нам довелося спочатку відбиватися від собак, потім довго стукати в набухлі низенькі двері й переконувати хазяїв, що ми не збираємося їх убивати. Нічого не допомагало — вони або хапалися за дрючка, або валялися навколішки і благали помилування. Максиміліан висипав гроші на землю перед порогом, ми абияк прив’язали коня до воза (одній мені нізащо б не впоратися) і вивели на дорогу.

Піднялося сонце. Ми повантажили на віз принца-деспота й принца-бранця, який знову ослаб. Максиміліан видерся на коня верхи, а принц-саламандра побіг поруч, намагаючись зігрітися.

Уйма йшов сам, тільки іноді дозволяючи собі взятися за край воза. А я зібралася з силами, відштовхнулася від курної землі й трішечки злетіла.

Під сонячним промінням змучена сіра земля видавалася золотою. Золотилися шибениці уздовж узбіч. Золотий кінь тяг віз, Максиміліан скавчав і посвистував, б’ючи п’ятами по круглих кінських боках. Я здійнялася вище, задихаючись від щільного вітру, намагаючись, щоб мене не сильно відносило. Радість голочками заштрикала в подушечки пальців: я лечу! Я вмію літати!