Марина Дяченко: Дика енергія. Лана

Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.

— Це місце…

— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.

— Конкурс? Коли?

— Та сьогодні ж! З обіду!

Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?

Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…

Я не встигаю додумати: в навушниках починається відлік. Надійшов час шоу.

Після роботи збираюся додому похапцем — думаю про Єву. Білявий хлопчина впорався (я, коли чесно, в глибині душі бажала йому провалу). Його звуть Микола. Тепер він працюватиме поряд зі мною… А де ж Єва?

Встромляю ногу в черевик — і наштовхуюсь на перепону. Зайві навушники. Я про них зовсім забула.

Покласти їх назад на полицю? Ще не пізно…

Руки діють самі, без участі розуму. Раз — надягаю навушники на ногу вище коліна. Два — опускаю зверху широченну холошу. І нема навушників.

Замикаю свою шухлядку. Серце калатає. Нащо мені це потрібно?

Повільно виходжу з роздягальні. Ще не пізно повернутися й покласти на місце. На сходах мене підхоплює натовп — тепер повернутися назад складніше. Та все ще можливо.

Біля виходу сидять поліцейські. Нудьгують. Дорогою на роботу ми проходимо крізь рамку-металошукач. А з роботи — сунемо натовпом повз рамки. І поліцейські сидять на вході просто так, про всяк випадок…

— Дівчино!

Це не мене. Іду далі. Навіть голови не повертаю.

— Гей, ти! Оглухла?

Мене хапають за рукав. Полічивши до трьох, повільно обертаюся.

Поліцейський роздратований: чому я не підбігла до нього слухняно на першу вимогу?

— Що сталося? — запитую дуже спокійно і ввічливо. Серце гупає, як у барабан, десь у шлунку. Нас узагалі-то попереджали про таку фішку: вибірковий обшук. Когось із хлопців і справді трусили, але мене — ніколи. То чому, чому саме сьогодні?!

Тепер усе залежить від моєї витримки. Якщо він відчує, що я тремчу і пітнію… Це кінець.

Він роздивляється мене. Я дивлюсь йому в очі.

— Ану, пройди крізь рамку, — каже він.

Я киваю: такі, мовляв, дрібниці. Чому ж не пройти крізь рамку? Завжди із задоволенням…

На секунду завмираю перед стулкою металошукача. Я не знаю, спрацює рамка на мої навушники чи ні. Роблю крок уперед…

Рамка пищить! Горлає на всю прохідну: впіймали злодія! Впіймали злодія!

Поліцейський міцно бере мене за руку вище ліктя:

— Що там у тебе?

— Браслет, — кажу спокійно.

Гарячково пригадую: дорогою на роботу я завжди знімаю широкий металевий браслет з правої руки і кладу на лоток перед контролером. А пройшовши крізь рамку — забираю назад.

— Зніми і пройди ще раз.

Я стягаю браслет. Знову завмираю перед рамкою. Якщо зараз спрацює…

Роблю крок — ніби в безодню. Рамка мовчить. Я виходжу з небезпечної зони… Рамка мовчить! Поліцейський дивиться запитливо.

У мене тремтять коліна. Навушники повільно починають сповзати вниз по нозі. Я відчуваю, як вони ковзають по коліну, потім на гомілку…

— Я можу йти? — запитую трохи швидше, ніж годилося б.

Поліцейський мовчить цілу секунду.

Прокляті навушники лежать тепер на черевикові, ненадійно прикриті холошею. Тільки б не звалилися!

— Іди, — каже поліцейський.

Я розвертаюся і дуже швидко йду до виходу Ледь тягнучи праву ногу.

— Стій!

Я обертаюся. Поліцейський шкіриться. Що це, гра у кота-мишки?!

— Браслет забула, — каже поліцейський.

На його долоні лежить мій металевий браслет.

Повернувшись додому, я падаю на ліжко і кілька хвилин ні про що не думаю. От дурепа! Навіщо мені нові неприємності, хіба старих було замало? Мене ж ледь не схопили, все висіло на волосині — через якісь навушники?!

Перевівши подих, витягаю свій трофей. Уважно розглядаю.

Самі навушники — мембранки-дротинки — мене цікавлять мало. А от пласка коробочка, припаяна з правого боку, — ритм-блок…

Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!