Юрій Винничук - Мальва Ланда

— Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…

— Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.

— А звідки знали ви?

— Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.

— Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?

— А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар'ювала потихеньку… Все життя ховатися…

— В мене таке враження, що ви її недолюблюєте…

— Ну, ми не були з нею аж такими колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга — два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…

— Вашим?

Бумблякевич витер спітніле чоло. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову…

— Так, моїм… Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім'я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу — Мальва Ланда… Що б ви на мому місці після того зробили?

— Не знаю… Вона справді вчинила не по-товариськи.

— Скажіть ліпше по-свинському… О-о, то була фест [14] Фест — чудовий кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути… Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?.. — вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: — Але я дістала сатисфакцію…

І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, наче б перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.

— Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?

Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:

— Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.

— Як то? Вона ж була знищена!

— Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.

— А звідки про це дізналася Мальва?

— Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.

— І ви повернули їй?

— По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? — І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. — Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе — вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди — правуйся!.. Але з ким мала би правуватися? Так і минулося… А я тільки-но так сказала їй… Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?

Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:

— А де тепер та друга книжечка?

І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:

— Є в мене. — Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: — Мені вже не потрібна. Як хочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї.

— Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?

— Знаєте… перед війною вона мешкала з батьками… Але в тридцять дев'ятому батьків вивезли, хату забрали… Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися.

Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві…

— Де саме?

— На Замарстинові [15] Замарстинів — дільниця Львова . Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю…

Перша збірка віршів Мальви Ланди називалася «Наприклад — я» (Львів, «Смолоскип», 1938, 36 стор.), а друга — «Нелегальне сонце» (Краків-Львів, «Українське видавництво», 1944, 48 стор.). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи, першу збірку в часопису «Назустріч», дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність «поезій політично заанґажованих», а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси «може, й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може, місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчости Мальви Ланди дзвенить душа музичної, не зрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету — у серце людини, що мусить жити».