Марина Дяченко - Магам можна все

Добре б узагалі відкласти розмову на потім. Хай він забуде цю картину — батько, що згоряє перед його очима. В Іла міцна натура й здорові нерви…

…А я, цікаво, коли-небудь цього позбавлюся? Запаху смаленого м’яса, такого реального, що годилося б заткнути ніздрі?

— Так, — сказав я, дивлячись на закіптюжений кулон. — Мені все-таки гадається, що, хоч лихі язики й не страшні тобі — треба б їх про всяк випадок повкорочувати. Давай завтра, перед похороном, я потихеньку твоїх слуг…

— Це моя справа, — сказав Іл аж надто гостро, майже грубо. — Я до тебе… я з тобою про інше. Що ти скажеш про цю річ?

Я покривився, вирішивши цього разу пустити його непоштивість повз вуха.

— Бач, Іле. Цю річ… виготовив великий маг. Вона має в собі відблиск чужої сили, чужої волі…

У камінчику було щось ще, я сам не розумів, що це таке, та Ілові в своїй некомпетентності зізнаватися не спішив.

— Я так і думав, — сказав Іл з огидою. — Що це чаклунівська цяцька…

— Думаю, він уже не загрожує, — сказав я м’яко. — Він тепер так і буде… безсило вишкірятись. Що ти ще хотів дізнатись?

— Батька заманили до пастки якісь чаклуни, — прошепотів Іл зі свистом. — Я знав, Хорте, я відчував…

У голосі його бринів справжній біль.

— Який ти непослідовний… — пробурмотів я.

— Що?

— Ні, нічого, вибач… Іле, заспокойся, будь ласка. Ти до кінця виконував свій синівський обов’язок, не ти винен, змінити вже нічого не можна…

— Мовчи! — гаркнув Ятер, і світильники під стелею спалахнули нестерпним білим світлом. — Ти… та заткни ці свої каганці, таж неможливо розмовляти!

Я клацнув пальцями, наказуючи світильникам пригаснути й не реагувати більше на звуки. Іл, розпаляючись усе більше, продовжував:

— Якась жаба заманила батька до пастки… Якась чаклунівська паскуда, пробач, Хорте, але якась чаклунівська сволота відбила татові глузд, та ще знущаючись цяцьку навісила… Вогонь цей… Чи сам Пер прогрішив, чи сам батько свічку перекинув, чи це вони глузуючи все так улаштували, щоб я…

Він замовк і подивився на свої долоні. Страшнуваті були руки — після того, як довелося гнуть розпалені ґрати.

— Іле… — почав я примирливо. — Подумай. Хто — вони ? З дівкою він поїхав, авантюрниця його обдурила, обікрала, зіллям обпоїла… і кинула. Трапляються такі діла, сам знаєш…

— І це, — кулак упав на стіл поряд із кулоном, — це теж дівка йому навісила? Га?

Я знизав плечима:

— Хтозна. Може, й дівка.

— Таж ти сказав — здоровий чаклун це зробив.

— Я сказав — великий маг…

Очі Ятера люто звузились:

— Ти сказав… Виляєш. Крутиш. А я цього діла так не кину. Якщо ти, чаклуне, зараз відмовишся… жаба нам свідок, я іншого знайду. До столиці поїду, золотом заплачу, та цього діла так не кину й власника цієї цяцьки знайду! Чуєш?!

Він накручував себе, навмисне злив. Він сам себе переконував, що страшна загибель батька збурює в ньому синівський гнів і бажання помститись; насправді вже завтра вночі він міцно спатиме, і безумний старий, що згоряє живцем, не насниться йому.

Насниться — мені.

— Не мій клопіт, — пробурмотів я відвертаючись. — Іди, шукай… Але ніхто не візьметься розшукувати людину, яка виробляє такі кулони. Це небезпечно, вибач.

Запала тиша. Світильники, не сміючи реагувати на тишу, горіли так само рівно; кабаняча морда з темної яшми вишкірялася на столі, в оточенні винних патьоків, мені навіщось пригадалося заляпане кров’ю осіннє листя, вепр, що вмирає на пухкій землі…

Той самий, чиє опудало тепер припадає пилом у мисливській залі Ятерів, той самий, що скоро стане здобиччю молі.

— Хорте, — сказав Ятер, коли мовчання стало зовсім уже тяжким. — Хорте… Пам’ятаєш, як я тебе з колодязя тягнув?

Я покривився.

…Нам було років по тринадцять, Ілів батько був у від’їзді, а тому нам удалося майнути на нічну риболовлю. Ні до якої риби, звісно ж, не дійшлося — ми всю ніч купалися, смажили м’ясо на рожні, пили пиво й дуріли, а над ранок я здобувся на феєрверк.

В околишніх селах досі ходять легенди про це видовище. Я вивернувся весь — запустив у небо всі мої уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, і шкодував тільки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моїм мистецтвом до глибини душі — його наївна радість так розсмішила мене, що останній вуглик я запустив баронету в штани.

…Ми розсварилися на все життя. Зі слізьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима і, мугикаючи пісеньку, пішов додому.