Марина Дяченко - Магам можна все

— Горить! Пожежа!!

Усе сталося дуже швидко.

Матрац спалахнув. Стара будівля зайнялася миттєво; поки Пер нажахано обмацував кишені, поки біг спотикаючись до каштелянки, поки вив над купою брудної білизни, у якій зникла його стара куртка, — поки слуга робив усі ці передсмертні рухи, Іл де Ятер силкувався збити з дверей замок.

Не вдалося. Зроблено надійно.

Тоді Ятер кинувся до вікна; вікна в комірці зі зрозумілих причин були закриті міцними ґратами. Вогонь охопив уже всю кімнату — повиснувши на прутах, наче збезуміла мавпа в звіринці, Іл міг бачити, як його батько байдужно спостерігає за язиками вогню, що підлізають до нього.

Як займається сиве волосся…

Я бачив потім ці ґрати — людині несила так погнути товстезні прути. Іл зробив більше, ніж до снаги людині, та на кінець діла це не вплинуло.

Збіглися слуги, домочадці, діти. Стали рядком, передавали відра з рук у руки. Вогонь, на щастя, не встиг перекинутись на поблизькі споруди; двері до комірки кінець кінцем зламали, і перед очима постала вигоріла кімната з чорним скрюченим трупом посередині.

Прибіг Пер із ключем. Постояв, поглядів на метушню…

А потім пішов і тихенько повісився в бароновому саду на осиці.

ЗАДАЧА № 58: Призначений маг третього ступеня замовив клубок шерсті на непожирання міллю. Який діаметр сфери дії замовляння, якщо відомо, що вроджений маг першого ступеня відчув залишкову силу, перебуваючи на відстані трьох метрів од клубка?

Другого вечора ми сиділи в мене у вітальні за глеком вина, точніше, за цілою батареєю глеків. Ятер пив, але не п’янів; сам я спиртного уникаю, та, поважаючи традиції, завжди держу в льосі кілька добірних барилець.

Ми мовчали так довго, що нічні світильники під стелею стали потроху вменшувати світло — вирішили, певно, що ми спимо або кімната порожня. Єдина свічка на столі підкреслювала похмурість змарнілого баронового обличчя, зате при світлі її не видно було ні обгорілих брів, ні поріділого волосся, ні обпалених щік. Я дивився на Іла — і картина загибелі старого барона повторялася перед моїми очима ще й ще, я гнав її, та вона поверталася знов. Найсумнішим було те, що в обличчі стариганя, який байдужно дивився на охоплену полум’ям кімнату, виразно проглядали риси дядечка Дола — такого, яким я його пам’ятав, мого старшого друга. І коли полум’я, кинувшись на старого, огортало його рваним звивистим коконом — я мимоволі заплющував очі, зажмурювався, ніби та нервова панночка.

Якби я опинився поряд — я міг би його врятувати!

…Урятувати, та не повернути розум. Він мав із року в рік жити рослиною в діжці, харчуватись рідкою кашею через бляшану лійку, ходити під себе…

…Але така жахлива смерть?!

…Чому я не владен над часом? Чому я не опинився в ту мить — там?

…Милосердніше було б одразу ж його зарізати. Як Іл, власне, й збирався зробити…

Я здригнувся. З підозрою втупився очима в молодого барона, що сидів навпроти; ет! Якби повернувся Ятер-старший при повному здоров’ї — Іл певною рукою перерізав би татусеві горло. Але тепер — тепер мій приятель жорстоко страждав. Синівські почуття, що всі ці роки жевріли під кіркою задавненої ненависті, були видобуті назовні; вони були бліденькі, непереконливі й ніби побиті міллю, Іл соромився їх — сам перед собою. Хай краще вже чиста ненависть, аніж така любов.

— Вони, — світильники, пробуджені звуком баронового голосу, спалахнули на повну потужність, яскраве світло змусило мого співрозмовника поморщитись. — Вони… їх уже не спинити… язики вирізати, чи що… пліткують. А коли мовчать — думають… Що це я звів батька зі світу. Власного батька загубив! І Пер, скотина така, свідок мій єдиний… Скотина, удавився! Уже пащекують, що я тата два роки в комірці держав… Уже пащекують… І — вірять!

— Що тобі до брудних язиків? — спитав я втомлено. — Хочеш, я нараз позатикаю всі ці роти?

— Ні-і-і, — Іл тяжко замотав головою. — Так не годиться, чаклуне… Так не буде. Роти затикати… це я сам можу, без ніяких чарів. А треба батькового вбивцю… Хто його викрав, хто його розуму позбавив… той і вбивця. Треба знайти. А Пер, дурень, поспішив — я його, може, потім сам замучив би… але ж це потім… Він багато знати міг, згадати щось, цей Пер, адже тоді з батьком разом був, пам’ятаєш, коли його ця дівка звела… Ця сучка, щоб їй жабою вдавитись… Пам’ятаєш?

Я зітхнув.

…Розв’язна особа постукала у ворота пізнього вечора, під час дощу, і назвалася жертвою розбійників. За її словами, негідники забрали в неї карету, убили кучера й слуг, поживилися скринею із сімейними коштовностями — а коштовностей було немало, бо й сім’ю вона назвала відому, шляхетну сім’ю з Південної Столиці.