Марина Дяченко - Магам можна все

Я — вречевлене замовляння Кари.

Совеня сиділо на камені, а поряд валялася відкрита клітка. Совеня витріщалося жовтими оченятами — був вечір, сонце давно сіло, наближалася пора сов.

Я перевернувся на бік. Сів. Провів рукою по волоссю — волосся де-де обгоріло, але не більше. А мені здавалося, що я зашкарублий і лисий, що моя шкіра — всуціль глиняна кірка, облизана вогнем…

Я гарячково озирнувся — й одразу впізнав це місце. Якщо піднятись он на той пригірок, біля підніжжя його покажеться мій будинок. А от по цій дорозі — пустельній, слава сові, можна за півгодини добрести до замку Ятерів…

Куди мені йти? Навіщо мені йти? У вухах то наростав, то віддалявся дивний звук, ніби колеса стукотіли по стиках мосту, тільки міст нескінченний, а колеса та стики — залізні. Та-так, та-так… Та-так, та-так…

Я озирнувся знову — цього разу уважніше.

Небо було дивного кольору. Ніколи не бачив такого яскравого, такого багатого на відтінки заходу.

Над гаєм вилися, мов кіптява, ворони. Мовчки. Ні одне каркання не порушувало тиші — тугої, врочистої, повної гідності.

Совеня дивилося на мене здивовано — не знало, певно, чого від мене чекати. Чому я то візьмуся за голову, то подивлюся на небо, то сяду, то встану, то засміюся. Куди йому, нерозумному пташеняті, зрозуміти мене.

— Ходімо, — сказав я у відповідь на вимогливий совиний погляд.

Підставив руку; наїжений клубок із настовбурченого пір’я так звикло, нібито всоте, перебрався мені на руку, а потім — на плече. Переступив лапами; умостився. До половини приплющив жовті очиська.

Спершу повільно, а потім усе швидше й упевненіше я пустився оминати пригірок. Підніматися-спускатися було несила; я йшов, рахуючи кроки, стараючись до певного часу ні про що не думати.

Вона зробила , що збиралася?

Чи пожежа завадила їй?

Навряд чи людині, яка так вільно вправляється з часом і простором, здатні серйозно завадити кілька зайнятих вогнем простирадл…

Совеня похитувалось на плечі в такт моїм крокам. Шелестів над полями вітер, я розрізняв, здається, голос кожної пожовклої травинки. Мені здавалося, що ці трави складаються в дещо більше, ніж просто шурхіт, що вітер наспівує; за секунду я зрозумів, що наспівую сам, причому пісню, яку ніколи перше не чув.

Хто сказав, що в мене нема музикального слуху?!

Зусиллям волі я примусив себе замовкнути, але тепер у ніс полізли запахи. Вони стелились над осінньою землею, як до того стелилися звуки; ніс мій ловив струмені вітру й перебирав їх, мов струни. Це породжувало ейфорію, це було насолодно, це було тривожно; це було майже болісно. Це було.

Я засміявся. Ні, страху не було: я, Хорт зі Табор, прекрасно пам’ятаю, хто я такий. У душі моїй нічого не змінилося…

Стоп!

Я зупинився посеред дороги, мимоволі схопившись за вколоте думкою серце. Сово-сово, а чи не тхір я? Схожий світ я бачив тільки очима тхора — коли на світанку скрадався на полювання, і потім, коли рот був заліплений пір’ям і кров’ю…

Я тупо уставився на свої руки, поворушив пальцями; ні, я людина, в усякому разі, перебуваю в людській подобі. Я лишився тим самим — це світ став іншим, у ньому з’явилося місце барвам, запахам і звукам. Слава сові, що мене не тягне негайно в найближчий курник…

Адже не тягне?

Не тягне. Я голодний, але не прагну сирого м’яса. Можливо, якось потім…

Звідки ця тривога? Звідки ці барви? Невже вона щось сотворила зі мною, чи, можливо, я сам із собою сотворив?

Хоч би що сталося — сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо містечко з усіма своїми мешканцями одного разу повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років…

Звідки ніжність?

Чому мені так тоскно від того, що я не можу сісти зараз поряд із заплаканою жінкою, обійняти її й заспокоїти?

Тим більше що вона давно вже не ридає. Сльози висохли, той, про кого плакали, давно в могилі, і могилу загублено, і сад, який виріс на її місці, постарів і зруйнувався, і викорчуваний, і виріс новий сад… То чи є привід тужити?

Ні, щось зі мною негаразд.

Зараз дорога поверне, і там, за поворотом, покажеться мій дім…

Ось він.

Я підсвідомо боявся, що дім виявиться, приміром, руїною. Що минуло років п’ятдесят відтоді, як я поговорив із Орою Шанталією в поганому готельному номері; слава сові, дім стояв, як треба, здавалося, що я лишив його вчора, щонайбільше позавчора.

Город був доглянутий. Картопля вилізла з землі, обсохла на сонечку й забралася в мішки, картоплиння сповзлося в купу й самоспалилось, на спустілих грядках панувала добропристойна чистота, тільки декілька гарбузів, кожен з голову велетня, не спішили забиратися у підвал. Певно, заради мальовничості пейзажу.