Марина Дяченко - Магам можна все

— Ви вважаєте, що людину можна ощасливити силоміць? — спитав я крізь зуби.

— Я зовсім не збираюся нікого ощасливлювати… поки що. Але явна шкода, якої я завдала, приміром, тому самому Ятеру, тисячократно окупиться. Потім. Коли я навчусь вибудовувати чужі душі згідно з законами гармонії.

— Закони гармонії! — я скрикнув. — Закони гармонії! Верх лицемірства й жорстокості… Так, я самозакоханий бовдур! Так, старий Ятер знущався з власних родичів! Так, Март зі Гороф щовесни видавав драконові по юній незайманці… Але ж ти, ти примудрилася розбудити добрі почуття навіть у Горофі! Навіть у Ятері! Навіть я… так, я кохав Ору Шанталію! Я кохав ляльку, яку ти знущаючись мені підсунула… стара! Чудовисько! Ти виманювала найкраще, найтепліше, що в нас було, щоб обплювати й утопити у відхіднику! За твої сотні років у тебе не тільки обличчя згнило — серце теж відмерло за непотрібністю… Я вб’ю тебе! Я тебе покараю — тепер знаю напевно, за що!

Вона мовчала.

Заворушилося совеня під темною хустиною — я зовсім забув про нього; клітка й досі стояла на підвіконні, а під вікном хтось стукав молотком, стукав, мугикаючи соромітну пісеньку, начебто гучна сварка двох магів нітрохи його не хвилювала…

За секунду я зрозумів, що Ора — чи як там її — справді зачаклувала кімнату від сторонніх вух.

Усе передбачила.

Я зрозумів, що втомився. Що від замовляння-паралічу залишилося трохи менше як половина, та сили мої — як магічні, так і тілесні — доходять до краю.

— Проклинаю тебе, — сказав я пошепки. — Хай здохне твоя…

І замовк. Покосився на клітку з совеням.

— Бач, Хорте… Колись давно я присяглася, що навчуся виправляти душі. Як лікар, перш ніж утамувати чиїсь страждання, має спочатку… ну, ти розумієш.

— Лікар тренується на трупах.

— Так… Але коли маєш діло з людською сутністю — трупи не годяться.

— А чому ти присяглася? — спитав я похмуро. — Хто тебе смикав за язика? Чи непомірна цікавість? Девіз жорстоких дітей — «А що в жабки всередині?»

Вона мовчала. Незручно вивернувшись на ліжку, я дивився в її обличчя — жорстке, разом постаріле, понуре, але не зле.

— Була одна історія, Хорте… Утім, не важливо… Найгірші людські властивості часом живуть в одному «будинку» поряд з найкращими, найдобрішими почуттями. Любляча людина завжди виявляється найвитонченішим катом. Любляча — і люблена… Тобі зрозуміло?

— Ні, — сказав я чесно.

— То й нехай, — вона зітхнула. — Хорте, якби ти знав, як я втомилась. Як тяжко…

Вона не договорила, тому що в цю мить я ривком, ніби ветху ковдру, скинув із себе залишки паралічу.

Удар!

Важкий бронзовий світильник зірвався зі сволока й повалився на жінку.

На те місце, де вона щойно сиділа.

Дубовий стілець осів на підломлених ніжках. Ора Шанталія — чи як там її звали — стояла переді мною, чорна сукня її здавалася викуваною з чавуну. Небаченої сили замовляння-наказ жбурнуло мене назад, утиснуло в гору пожмаканих простирадл; ледь вивернувшись, я різонув по жінці, що стояла наді мною, колінчастою блискавкою. Не налякати — убити.

Край простирадла затлів.

Ора — чи як її там — похитнулась. Не впала, але похитнулася сильно, і сукня на її грудях прикрасилася бурою плямою.

Запах паленого дер ніздрі.

Ми дивилися одне одному в очі — напруження було страшне; ми давили одне одного, втискали одне одного в землю, Ора височіла наді мною, як чорний шпиль, а я валявся на колишньому ложі вже минулого кохання, і ця обставина майже позбавляла мене шансів перемогти.

За дверима затупотіли кроки. Почулися стурбовані голоси:

— Гей! Чим це смердить?

— Горимо, чи що?

І через секунду закалатали в двері:

— Панове! Що там у вас, свічку в постіль упустили?

— Горимо! Лелечко, горимо!

— Панове, та ви очманіли, чи що?!

— Ясна річ, очманіли…

— Ламай двері!

Готельні двері були крихкі, а ці, за дверима, — рішучі. Воно й зрозуміло…

Спалахнув оксамит на підлозі — запона, не так давно повалена Орою мені на голову. Спалахнув разом із пилом, що просочив його; язики вогню на секунду відділили від мене супротивницю.

— І-раз! І-два! І-ра-зом!

Повалившись із ліжка — з протилежного його боку, — я дотягнувся до чорної фігури, зашпортнув заклинанням-тросом, смикнув на себе — у вогонь…

Страхітлива магиня перехопила ініціативу. Ривок — й у вогні борсаюсь я, бридко тріщить, завиваючись колечками, волосся, я ще не відчуваю болю, та вогонь підіймається зусібіч, зникає кімната, зникає ліжко, я кидаюсь у величезному багатті, я — потворний бовван, якого зліпили з піддатливої глини й кинули в пічку — випалюватися…